Маленька принцеса
Шрифт:
— Амеліє! — люто процідила старша сестра. Здавалося, вона готова надавати сестрі ляпасів і збити з неї чепчик — розправитись з нею, як із Беккі.
Однак розчарування довело міс Амелію до істерики, і тепер їй було байдуже, що станеться.
— Авжеж! Так і було! — кричала вона. — Сара бачила нас обох наскрізь. Вона знала, що ти — меркантильна особа з жорстоким серцем, а я — просто слабка дурепа. І що ми обидві такі ниці, що готові були повзати на колінах перед її грошима, а потім зірватись на ній, коли гроші раптом зникли… Хоча Сара поводилась, як принцеса, навіть тоді, коли була бідна, мов жебрачка! Вона була… була… як принцеса!
Міс
— А тепер ти її втратила, — диким голосом верещала вона. — Вона буде вчитися в іншому пансіонаті й усі свої гроші забере туди. І якби вона була такою ж, як інші діти, то всім розповіла б, як із нею тут поводилися. І тоді з нашої школи втекли б усі учениці, а ми самі з торбами пішли би по світу… І ми би цього заслужили! Ти — навіть більше, ніж я. Бо ти — безсердечна людина, Маріє Мінчін, ти жорстока, егоїстична, меркантильна людина…
Міс Амелія так кричала, що її сестрі довелося взяти нюхальну сіль і валер’янку, щоб заспокоїти її, замість того, аби зірвати злість за надмірну сміливість.
Та й згодом старша міс Мінчін почала побоюватися сестри, яка насправді виявилася не такою дурною, а тому, зірвавшись, могла говорити в очі правду, чути яку дуже не хотілося.
Того вечора, коли учениці за традицією перед сном зібралися разом біля каміна у класній кімнаті, зайшла Ерменґарда з листом у руці. На круглому обличчі дівчинки застиг дивний вираз — радісне збудження змішалося з неймовірним здивуванням. Здавалось, ніби вона щойно пережила величезне потрясіння.
— Що сталося? — воднораз закричало кілька голосів.
— Це якось пов’язано з недавньою сваркою? — з цікавістю запитала Лавінія. — У кабінеті міс Мінчін стояв такий крик! У міс Амелії сталась істерика — її аж вклали в ліжко.
Ерменґарда відповіла повільно, ніби й досі не впоралась із потрясінням.
— Я щойно отримала листа від Сари, — сказала вона, показуючи аркуш паперу, на якому було написане довге послання.
— Від Сари! — вигукнуло безліч голосів.
— А де вона? — ледве не верескнула Джессі.
— По сусідству! — сказала Ерменґарда. — В індійського джентльмена.
— Як?.. Де?.. Її що, вигнали?.. А міс Мінчін знає?.. Через те вони й сварилися?.. А що вона написала?.. Розкажи! Розкажи!
Зчинився неймовірний галас, а Лотті аж розплакалась.
Ерменґарда повільно відповіла, наче сама намагалася збагнути найважливішу частину цієї історії.
— Діамантові копальні були, — сміливо сказала вона. — Вони справді були!
Учениці від невимовного подиву аж роти повідкривали.
— Справжні копальні, — мерщій заходилась пояснювати Ерменґарда. — Сталася велика помилка. Справи пішли не в лад, і містер Керрісфорд подумав, що вони збанкрутували…
— А хто такий містер Керрісфорд? — закричала Джессі.
— Індійський джентльмен. Капітан Кру теж так подумав і від горя помер. А містер Керрісфорд захворів на запалення мозку й утік. Він сам ледве не помер. І навіть не здогадувався, де може бути Сара. А потім виявилося, що в копальнях є мільйони й мільйони діамантів — половина цього багатства належить Сарі. Воно належало їй і тоді, коли вона жила на горищі сама-самісінька, її другом був лише Мельхиседек, а кухарка понукала нею. Сьогодні містер Керрісфорд її відшукав. Сара переїхала до нього і ніколи не повернеться. Тепер вона ще більше принцеса, ніж була! У сотні, тисячі разів більше! І
Навіть сама міс Мінчін не змогла би впоратись із галасом, що зчинився на цих словах. І хоча вона й чула, який почався безлад, та навіть не пробувала вгамувати дівчаток. Вона була не налаштована сьогодні когось заспокоювати — їй вистачило того видовища, яке вона бачила у своїй кімнаті. Міс Амелія плакала у своєму ліжку. А директорка збагнула, що новини якось загадково просочилися крізь стіни школи, і тепер уся прислуга й кожна учениця розмовляли тільки про це.
Тож майже до півночі цілісінький пансіонат, якимось чином збагнувши, що всі правила відкладено, згуртувався довкола Ерменґарди у класній кімнаті й слухав, як читали й перечитували листа, що містив історію майже таку ж чарівну, як і ті, що їх вигадувала сама Сара. Та особливої чарівності їй додавало те, що сталася вона з Сарою і загадковим індійським джентльменом, котрий жив по сусідству.
Беккі теж чула про диво. Їй вдалося раніше, ніж зазвичай, пробратися сходами нагору. Беккі хотіла втекти від людського ока і ще раз поглянути на чарівну кімнату — вона ж не знала, що з нею станеться. Навряд чи її залишать для міс Мінчін. Напевно, все це заберуть, і горище знову стане порожнім та непривітним. Радіючи за Сару, вона все ж не могла стримати сліз, що навертались їй на очі. У горлі стояв клубок. Сьогодні не буде вогню в коминку, ні рожевого світла лампи; не буде вечері й не буде принцеси, що сидить у сяйві, читаючи чи розповідаючи історії. Не буде принцеси!
Беккі тяжко зітхнула, відчинила двері на горище й раптом притишено скрикнула.
Лампа світилася, вогонь палав, на столі чекала вечеря. А посеред кімнати стояв Рам Дасс, усміхом зустрічаючи її злякане обличчя.
— Міссі Сагіб не забула, — промовив він. — Вона про все розповіла Сагібу. Вона хотіла, щоб ви знали про багатство, яке на неї впало. На таці для вас є лист. Це вона написала. Вона би не хотіла, щоб ви лягали спати засмучені. Сагіб переказував вам, щоб ви прийшли до нього завтра. Ви будете служницею Міссі Сагіб. А сьогодні я по даху перенесу всі ці речі назад.
Сказавши все це із сяючим обличчям, він поклонився їй і вислизнув крізь віконце на горищі — так спритно й безшумно, що Беккі одразу зрозуміла, як легко йому давались попередні візити.
Розділ 19
Енн
Ще ніколи в дитячій кімнаті Великої Родини не панувала така радість. Діти навіть не думали, що так заприятелюють із Дівчинкою-Яка-Не-Жебрачка. Одна лишень оповідь про її страждання і пригоди була неймовірно захопливою. Усім хотілося, щоб вона раз за разом переповідала про все, що з нею сталося. Коли ти сидиш біля теплого вогню в затишній, сповненій світла кімнаті, дуже приємно слухати про холодне темне горище. Втім, і там ставалися захопливі речі — холод і обдерті стіни здавалися таким дріб’язком, коли велася розповідь про Мельхиседека або про веселих горобців та інші дива, якими можна було милуватися, якщо вилізти на стіл і просунути голову крізь віконце на горищі.