Мама, донька, бандюган

Кокотюха Андрей Анатольевич

– До чого ви ведете?
– Людмилу почала досить конкретно втомлювати Тамара Григорівна Шумейко.

– Сказати? Оксані навряд чи потрібен Ігор як той, з ким вона буде жити довго і щасливо. Хоча, - знову палець-сосиска націлився в стелю, - я зовсім не проти такої пари. Ви розумна жінка, ну а проблеми - в кого нема? Ви ж тепер знаєте корінь, так би мовити, зла. Напевне, Людо, з вами не так часто говорять відверто, вірно? І доньці, а особливо - вам наш син необхідний як батько дитини. Скільки там у Оксани? Наче зовсім трошки? То може будемо дорослими і вживемо заходів? Розумієте, про що я? Чоловік - юрист, прекрасні знайомства, лікарі, все за наш рахунок... А? Це, звичайно, якщо діти справді не хочуть бути разом. З Ігорьочком ми ще разок поговоримо, серйозно,

як із дорослим. В такому разі - дай Боже молодим щастя-здоров`я, многая і благая, в нас є друг - директор плавучого ресторану...

– Не треба, - Людмила перервала словесний потік.

– Чого не треба?

– Плавучого ресторану. Зима в цьому році серйозна, Дніпро замерзло, холодно на воді. Для чого плавучий ресторан, коли він не плаває?

Господиня схилила голову на бік, зацікавлено і одночасно нерозуміюче дивлячись на гостю.

– Нічого взагалі не треба, - Людмила підвелася.
– Хіба з сином поговоріть, нормально, по-дорослому.

Більше жінки не сказали одна одній жодного слова. Людмила одягнулася, взулася, відчуваючи на собі погляд Тамари. А Тамара, випустивши дивну гостю і зачинивши двері на два замки, покрутила пальцем біля скроні. Їй не зовсім було ясно, чого приперлася ця баба, і ще більше цікавило, як вона у свої тридцять три - вона, наводячи довідки, дізналася навіть точний вік, маленьке місто Київ, дарма що мільйони живуть, а село селом, такі знайомства перетинаються - здуріти можна!
– зберігає таку фігуру, тримає себе нічогенько, а живе сама, без мужика. Вона ж все знає, читала: секс впливає на фігуру, поліпшує психічну рівновагу, позитивно впливає на нервову систему. Спочатку чоловік опирався її несподіваному натиску, потім змирився, так і треба, даремно в розумних книжках писати не будуть... Нещасна баба ця Людка. Дурна і нещасна. От прийшла - не знає, чого хоче. Тю.

Тамара критично погладила себе по боках. Нервова система - чудово, з психікою теж все тьфу-тьфу-тьфу, а от живої ваги чомусь не меншає. Може, треба очищати організм частіше і чоловіка раніше в ліжко заганяти... Старається, бідолаха, знає - для організму корисно. До речі, про організм: чоловічий підгодовується м`ясом, від нього стає сильнішим. Ось в чому біда: Микола їсть недостатньо м`ясного. У холодильнику своєї долі чекав свіжий свинячий биточок, чоловік прийде скоро, Тамара посунула на кухню. Інші проблеми відійшли на задній план, голова її тепер забита оздоровленням чоловічих організмів.

Склади розмістилися на самому дальньому краю базару. Не так давно під них пристосовувалися різнокаліберні халабудки, перероблені з старих кіосків, списаних контейнерів, дехто навіть примудрився мостити тут залізничні вагончики чи кузови від автофургонів, що вже відслужили своє. Таким мотлохом приторговували на різних звалищах, у відстойниках та тупиках. Торгівцям дрібним оптом цього цілком вистачало, але неохайний "шанхай" - журналісти колись писали про "Універсум" багато, коли ще порядку тут не навели, і фотограф увіковічив старі склади, підписавши знимку "український шанхай" - не так давно знесли. До речі, теж не обійшлося без уваги всюдисущої преси. Вже більше року тут стояли стандартні та зовні охайні компактні пронумеровані павільйони, оренда для постійних торгівців коштувала відносно дешево, бо вони охоронялися разом з територією ринку, начальник охорони навіть встановив тут спеціальний пост.

Смикнувши за ручку залізні двері з написом "ВЕКТОР. Ваша апаратура з наших складів. Ціни оптові", Карась переконався, що вони зачинені з середини, і грюкнув кулаком по залізу. Почулося шарудіння, клацнув замок і з напівпрочинених дверей висунулася голова.

– Кому тут... О, какіє люді в Галівудє!

– Від кого ховаєшся, Самба? Від мене? Дай зайду, базар є.

Рибалка потягнув на себе двері і зайшов до невеличкого приміщення, заставленого коробками по самісіньку стелю. Тут існувала якась своя система, вникати в неї Олегові не хотілося й не було потреби. До Юрчика Бразова, котрий відгукався

на прізвисько Самба - погоняло прилипло на одній пьянці, Бразов у кабаку кидав гроші музикантам і вимагав заграти для нього самбу, кричав - це такий танок бразильський, хочу танцювати і все, йому заграли ламбаду, він дригнув кілька разів ногами і впав, забив потилицю, гуля потім тиждень боліла, - Карась прийшов не для ревізії. Освітлювала склад самотня лампочка на дроті, обігрівачі підтримували кімнатну температуру. Двоє робітників саме завзято переставляли частину коробок під стіну, побачивши начальника охорони, припинили роботу.

– Хай твої орли погуляють, - Олег спокійно вмостився розгойданий стіл, на якому стояли телефонний апарат і калькулятор, лежали якісь папери та бланки накладних, списані та чисті. Самба кивнув своїм людям головою, вони слухняно вийшли на мороз, зіткнувшись у дверях з двома Олеговими бійцями. Вони закрили двері ззовні, лишивши босса і Самбу сам на сам.

– Присядь, - Олег кивнув Самбі на клишоногий ослінчик.

– Щось не так?
– Юрчик не чекав від пізнього візиту Карася нічого для себе втішного.

– Значить, я тебе запитаю, а ти відповіси. Аби діалог наш не затягнувся і вийшов максимально предметним, скажу ось що: інформація, по яку я до тебе прийшов, мною вже перевірена, тому відповіді типу "не я", "не був", "не знаю" або "я тоді срати вибігав, котлетою травонувся" не проканають.

– А що таке?

– Ні, Самбочко, мені цікаво знати, чи ти мене зрозумів. Бо потім всякі непонятки виникнуть, для чого? Зрозумів?

– Ну... типу того.

– Ти зі мною, Самбочко, не грайся в піонера-героя на допиті в гестапо, бо я тобі гестапо можу прямо тут влаштувати, разом з концтабором і крематорієм. Ти все зрозумів?

– А що... Все, все, все!
– Юрчик інтенсивно закивав головою.

– Гут, як кажуть офіцери гестапо. Позавчора тобі підігнали телевізор "Соньку", відуху тієї ж фірми-виробника і компьютер, майже нульовий. Системний блок, монітор і клавіатура з мишкою. Компьютер ти не взяв, бо ти ними не торгуєш. От аби ти його взяв, Самба, ми б з тобою не говорили на цю тему. В усякому разі - сьогодні і зараз, - Олег хотів додати, що не певен, вдалося б йому взагалі вирахувати потрібного баригу так точно і швидко, аби Юрчик торгував компьютерами і не відмовив би продавцям, але вирішив - для Самби це абсолютно зайва інформація.
– Все інше брав. Правильно?

Самба закліпав очима і завозив задницею по ослону. До розмови з самим Карасем він готовий не був, навіть уявити собі не міг, що вона колись відбудеться і що начальник охорони величезного базару зацікавиться нещасними телеками-відиками. Колишній мент, від цвітних нормальним бізнесменам ще більші неприємності.

– Було?

– Е-е-е...

– Ми ж домовлялися не бекати, Самба. Було чи ні?

– Було, було, - видихнув барига.

– Бач, бач, як здорово і приємно, коли говориш правду. Тепер скажи таке: я тебе чіпав хоча б раз і брав колись за сраку тільки через те, що час від часу ти оформляєш на своєму "Векторі" крадену апаратуру?

– Ну... Пару разів...

– То було за діло, і ти, падлюка, тоді з цим погодився.

– А, ну раз так, то ні, не чіплявся.

– Молодець, чесний. А тепер будь чесним до кінця і скажи мені те, чого я не знаю. Хто тобі приніс обидвох "соньок"? Це постійні клієнти, випадкові? Ну, не зовсім випадкові, ясне діло, будь-хто не принесе тобі поцуплене, тільки з рекомендацією. Якщо знайомі - відколи ти їх знаєш і чи знаю їх я. Все, що мені треба від тебе. Бачиш, дуже просто.

Дивно, але відвертого переляку в очах Самби Рибалка не прочитав. Він вагався, нервував, та аж ніяк не боявся Карася. Олег розумів, у чому справа, постійно стикався з таким ставленням: ті, хто мав справу з відвертим криміналом, часто не вважали за потрібне давати цвітному ментярі серйозну інформацію без зайвої потреби та вигоди для себе. В даному випадку розпускати язика не входило до особистих інтересів Самби.