Мама, донька, бандюган

Кокотюха Андрей Анатольевич

– Дрянь, дрянь!
– вигукувала жінка, та Оксана ніяк не зреагувала. Просто повернулася і за кілька хвилин зникла за дверима будинку. Аж тоді Олег відпустив Людмилу.

– Все, заспокойся... Тихо, тихо, все...

– Нічого собі - "заспокойся"! Що вона, дрянь така, собі дозволяє?

– Нормально, - Рибалка повернув Людмилу до себе обличчям, повторив: - Нормально. Якщо в нас серйозно, то десь до такого я й готував себе.

– Тобто - "якщо серйозно"? Ти що маєш на увазі?

– Не з`ясоване твоє ставлення до мене, твої подальші плани, наміри, взагалі...

– Значить, твої плани та наміри отак, з доброго дива, серйозні?

– Чого це "з доброго дива"? Я дорослий серйозний хлопчик.

– Ти дорослий серйозний бандит.

–

О, нате вам! Усього - навсього охороняю великий базар...

– А я працюю в банку. Олег, я теж хочу серйозних стосунків...

– Просто тут, на снігу та морозі?

– Не смійся. У тебе надто небезпечна робота. Коли забув, згадай, чому в ліжку обережно повертаєшся.

– Людо, це все пішло з минулим роком. Неприємності з Оксаною, мої проблеми. Ти пропонуєш мені повертатися в міліцію або стояти при вході у ваш банк?

Людмила не знала, що на це відповісти, тому просто знизала плечима.

– Справді, думати треба багато. Поки що я кохаю бандита, - вона легко поцілувала Олега в губи.
– І в доньки, мабуть, скоро минеться. Я спробую пояснити їй коли не все, то хоча б дещо.

– Не треба...

– Тебе забули запитати... Слухай, ходімо всередину. Ну їх, ті шашлики. На сковорідці посмажимо.

Оксана, у теплому светрі до колін, згорнулася калачиком на дивані і традиційно клацала кнопками на дистанційному пульті, перемикаючи телевізійні канали. В бізнесмена їх було аж п`ятдесят два.

2.

– Ти виглядаєш, як цілком та повністю сексуально вдовольнена людина.

– Так і є, - Савицький обмежився цією удавано скромною відповіддю, та не стримався, уточнив: - Невже так видно?

– За кілометр. Наче пожежу на нафтоперегонному заводі. Така гарна лялька?

– Не те слово.

– Може, продаси чи поміняємося?
– Сергій Сергійович хитро примружився.

Погляд Даниса Савицького відразу став важким. Відклавши ножа та виделку, він випростав спину, розпрямив плечі, м`язи напружилися. У вуличних бійках директор "Універсуму" не бував десь чверть століття, та на брак фізичної сили не скаржився. Раз два рази на тиждень ось уже три роки з рекомендації Рибалки та під його постійним ненав`язливим контролем ходив у спортзал до персонального тренера, протеже того ж таки Карася, і по півтори, а коли й дві години підтримував спортивну форму. До загального комплексу вправ входили ази самооборони, кілька простеньких прийомів самбо, нічого особливого. Навіть попри відсутність режиму дня як такого Савицький відчував себе здатним добряче зацідити в пику кожному, хто образить його чи не так подивиться. Хоча в принципі людиною був урівноваженою. З Сергієм Жигуном вони були практично однолітками, сам Жигун виглядав не далеко слабким мужиком, мірятися силами у їхньому віці - занадто, але в морду він точно заслужив. Подібні настрої стосовно ділового партнера, з яким ще робити та робити справи, Савицькому не подобалися. Так само як з кожним разом усе менше й менше подобався сам партнер. Часи мінялися, бандитських замашок слід потроху позбавлятися.

Власне, задля цього Жигун і запропонував Савицькому взаємовигідну оборудку. Існує певна територія, право на її відкуп уже давно готові. Денисові Віктровичу коштувало чималих зусиль, аби домогтися рівного права власності з Сергієм Сергійовичем. Територія по документах поділена рівно навпіл. Якщо один з партнерів захоче від партнерства відмовитися, мусить платити іншому половину суми, в яку оцінений майдан, у повному обсязі. Плюс відсоток, обумовлений так само на папері. Є там різні благенькі забудови, вони зносяться. Починається будівництво величезного критого базару, по документах - торгового центру, з підземним паркінгом. Ясно, очолить його болванчик, керований Савицьким. У Жигуна та інших колишніх бандитів там свої інтереси - чудова можливість регулярно легалізовувати капітали. Все готово, лишилося заплатити гроші. Отут виникла головна проблема для обох партнерів: згідно тим-таки документам,

вони беруть позику в банку. Від банку мусить надаватися гарантійний лист, котрий цю позику засвідчить та підтвердить. Бо інакше виникне цілком логічне питання - звідки у Савицького та Жигуна, нехай вони навіть юридичні особи, такі капітали. Світитися, звісно, не хочеться. Тим більше фірма у Жигуна нині надто сумнівна. І партнерам лишилося знайти банк, котрий погодиться пропустити через свої рахунки напівлегальні, а то й відверто нелегальні гроші, видавши їх на паперах за позику. Жигун знайшов цей варіант першим.

– Чого ти так дивишся, дядьку? Образився?
– Сергій Сергійович відрізав ножиком шматочок м`яса, ніби нічого не сталося, стягнув його зубами з виделки, почав жувати.

– Цю тему я закриваю, - Савицький швидко перебрав у голові варіанти відповіді і зупинився на цьому, найбільш нейтральному.

– А чому? Акула пера не продається чи стала твоїм власним біографом?
– Жигун говорив, жуючи.

– Закрили тему, я сказав.

– Закрили то закрили, - партнер втілював саме миролюбство.
– Просто не йди в рабство до баби, що б вона тобі в ліжку не робила. І не наближуй далі власного ліжка. Бо сяде не лише на члена, а й на голову.

– Закрили, - втретє повторив Савицький, гнів минув, він знову взявся за виделку.
– Розберуся сам. Краще скажи, коли починаємо.

– Хрін розбере страну радную, - Жигун налив ще по чарці.
– Гуляє держава півсічня. От звикаєш до цього, звикаєш - не можеш ніяк! Наче працює все, люди десь на роботах, а куди не подзвониш - спочатку після тринадцятого, потім - після дев`ятнадцятого, а то й взагалі з початком лютого. Знаєш, що найгірше? Потрапити в ментовку на Різдво! Не вийдеш мінімум до старого Нового року, просто нема кому буде тобою займатися. Забудуть елементарно, це я тобі кажу.

– Знаю, колись до ОВІРу нашого ходив закордонний паспорт обмінювати, - підтримав Савицький світську бесіду.
– Сказали прийти тринадцятого, як раз на Василя святого. Теоретично - робочий день, практично - від капітана таким перегаром! Причому не вчорашнім, свіжесеньким, вранішнім. Я його знати не знаю, коли вийшов, на двері глянув - Рождєствєнскій Василь Васильович! Навмисне не придумаєш. Давай. З Василем, до речі!

Вони цокнулися, свою чарку Савицький випив одним махом, а Жигун несподівано похлинувся, закашлявся, швиденько запив водою.

– Ти чого?
– Денис Вікторович дивився на нього здивовано.

– Чого... чого... Кхи... О-ох!
– Сергій Сергійович витер тильним боком долоні губи.
– Кажеш, Василя сьогодні?

– Ну...

– Тобто, тринадцяте число! І ми тринадцятого, блін, зійшлися про справу цілого життя перетирати!

– Тю! Я думав, серйозне щось...

– Дуже серйозне!
– Жигун націлив на Савицького вказівний палець.
– Перед початком таких справ треба все виважити, навіть дні підгадати, числа, не знав хіба, темнота ти некультурна? Тепер обов`язково щось наперекосяк вийде, ось побачиш.

– І що за чорноротий такий? Хай Бог милує, ось не думав...

– А ти подумай! Все, давай і цю тему закриємо на сьогодні, хоча все одно... Почали в такий день, тепер думай, як карта ляже...

– Не бери в голову. Розливай краще, бо руку міняти не можна, теж така прикмета є, раз на те пішло. Що може трапитися? Крім заморочки з банком усе на мазі. Банк, ти кажеш, майже в кишені. Все погане вже або трапилося, або перекупилося. Давай, за успіх справи. Назло всяким тринадцятим числам.

Випивши і закусивши, Савицький раптом згадав: йому розповідали колись про Жигуна, що перед тим, як віддати наказ вбити дружину конкурента, Сергій Сергійович години три провів у церкві, просячи Господа послати йому вдачу, а коли все відбулося і конкурент, зламавшись, підписав потрібні документи, забрав дітей та зник з Києва, Жигун пожертвував на реставрацію храму двісті доларів. Можливо, був певний прихований зміст у його забобонах.