Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
– Не можна, а треба, – роз'яснив Толкунов. Він заліз до кузова «студебекера» й відкинув задній борт, тіло вбитого поклали вглибині, запнувши брезентом, і шофер поліз до кабіни.
– Добре, хоч ключ лишили, – мовив задоволено, – а то заморочилися б… – Він натиснув на стартер, мотор загарчав, але машина не заводилася. Шофер тихо вилаявся підкачав бензин, мотор загарчав сердитіше, але машина й тепер не завелася. Шофер виматюкався голосніше, валіз з кабіни й підняв капот. Кілька хвилин покопирсався в моторі, знову знатиснув на стартер – машина загула викинула з глушника хмару ядучого диму.
Бобрьонок,
– Чому не заводилась?
– Клеми акумулятора окислились.
– І часто це трапляється?
– Та ні…
– А як дізнатися про цю несправність?
– Не заведеться машина, от і дізнаєтесь.
– Тобто можна їздити і їздити, весь час усе гаразд, а потім раз – і не заводиться?..
– Точно. Як зараз.
– Рушайте, – махнув рукою майор, і Толкунов помітив на його обличчі задоволення.
«Студебекер» від'їхав, і капітан запитав:
– Для чого це тобі?
– Що?
– Клеми, акумулятор…
– А ти ще не догадався?
– Куди мені, темному!
– А ти не думав: якщо в «студер» сіли справжні шпигуни, для чого їм убивати шофера? Просто зупинились на шосе, вийшли, – їм для чогось саме це місце знадобилося, – заглибилися б у ліс, уладнали свої справи, повернулися, знову «проголосували» – і до побачення. Тихо, мирно, без шуму, ніхто б нічого не побачив і не почув…
– Твоя правда. Тільки я от що думаю: коли це справді шпигуни, то йшли до тайника рацію ховати. Їм у Львів із рацією входити небезпечно, зараз на всіх. КП контроль жорсткий, сам знаєш, а вони поготів. От і вирішили рацію і в тайник покласти.
– І для цього скористатися «студером»… Умовили шофера звернути в ліс, убили, труп заховали, самі за кермо, машина не завелася. Шофер, звичайно, знайшов би несправність, а в них досвіду не вистачило: кинули «студер» і подалися пішки.
Толкунов замислився, нарешті енергійно хитнув головою.
– Шукати! – чи то запитав, чи то ствердив.
– Що поробиш, треба шукати.
– Ліс густий, а вони біс його зна де тайник, обладнали.
– І все ж доведеться. – Бобрьонок роззирнувся довкола й тільки тепер побачив оддалік на дорозі діда в чорному капелюсі. Той стояв, спершись спиною на молодий дубок, наче й не дивився на офіцерів але чекав, не смів іти, поки не відпустять.
Майор підійшов до старого. Дістав пачку цигарок, але дід відмовився. Трохи подумав і дав задній хід.,
– Візьму… – сказав не дуже рішуче. – У нас на хуторі буркун курять, а то, перепрошую, панська сигарета. Пригощу Степана, він таких і не бачив. – Дід узяв дві цигарки, заклав за стрічку капелюха.
– А скажіть, діду, ви нікого тут не бачили? Із сторонніх? – запитав Бобрьонок.
– По соші їздять, – пояснив старий. – Але ж на те вона й соша, щоб їздити.
У логіці йому, звичайно, не можна було відмовити, і майор кивнув схвально.
– А з шосе в ліс ніхто не звертав? – запитав.
– Для чого? Місця в нас тихі, навіть війна обійшла.
– Куди веде цей путівець? – вказав Бобрьонок на піщану дорогу, на якій лишилися сліди «студебекера».
– До Заліщиків.
– Велике село?
– Велике, хат двісті з гаком.
– І весь час лісом?
– Так. Ліс у нас усюди, прошу вас, у лісі жиемо, з лісу харчуємось.
– Ви
– Ні, з хутора Соснового. Недалеко, за версту.
– А військових ви, діду, не стрічали, коли корів пасли?
– Ні, прошу вас.
– Добре, діду, спасибі, що повідомили.
– А то мій обов'язок. – Старий торкнувся пальцями крисів капелюха, наче відкозиряв, певно, колись служив у цісарській армії й досі не забув військової науки.
– Якщо побачите когось у лісі, особливо військових, повідомте черговому на роз'їзді.
– Буде вроблено, – дід зробив спробу виструнчитися.
Толкунов уже заглибився в ліс, і майор наздогнав його галявині, де вони бачили сліди двох із «студебекера».
Сіди вели не до шосе, а в ліс, але від цього розшукувачам не стало легше, бо скоро загубили їх зовсім. Місця почи налися пропащі, мокрі, з невеличкими болотами, які доводилося весь час обходити. Розшукувані йшли метрів за сто один від одного, то зближуючись, то розходячись, від їхнього ока не вберігся жоден підозрілий кущ або вирва, але нічого так і не знайшли.
Ходили, поки не почало сутеніти, – лише тоді майор дав команду припинити розшук. Сів під вільхою на сухому місці, простягнув натруджені ноги, поскаржився:
– Собаче життя.
– Тут і роти мало, – згодився Толкунов похмуро. – Такий ліс прочесати!..
Бобрьоиок витягнув карту, звірився з нею. – Ми приблизно в цьому місці, – вказав олівцем, – до путівця метрів чотириста. – Потопали?
– Звичайно, їсти хочеться.., – Бобрьонок напрочуд легко підвівся. – Вітька зачекався.
«Віліс» стояв на галявині поруч дороги, й біля нього димувало вогнище. Розшукувачів чекав гарячий чай, і вони з задоволенням спорожнили по кухлю, запиваючи бутерброди з тушонкою – досить пристойна їжа для зголоднілих людей.
Юрко Штунь сидів на бічній алеї Стрийського парку й чекав, поки поруч на лавиці примоститься якийсь чоловік і мовить:
«Добрий день. Файно, тут у паркуі тихо й квітами пахне».
На що Юрко мусив відповісти: «Троянди відходять, а жоржини цвітуть».
Це й буде потрібний Штуневі чоловік, накази якого мусить тепер беззастережно виконувати.
Минуло хвилин п'ятнадцять по третій, потрібна людина все не йшла, і Юрко почав хвилюватися. Та ось з-за рогу виринув високий чоловік у військовій формі, але без погонів, він притишив крок біля лавки, і Юрко весь підібрався, очікуючи нарешті почути умовлене, та чоловік подивився на хлопця невдоволено й проминув не озирнувшись. Либонь, хотів відпочити на самоті й розгнівався, що лавку в затишному місці вже зайнято.
Людина у військовому зникла за бузковими кущами, мало не одразу звідти з'явився перехожий в сірому, добре шитому костюмі, м'якому велюровому капелюсі й краватці в смужку. Чоловік ішов повільно, з почуттям власної гідності, й Штунь подумав, що це, мабуть, якийсь наальник, елегантний костюм і впевнена хода свідчили про це. Юрко розчаровано зиркнув на годинник, подумавши: коли через десять хвилин ніхто не назве пароль, слід повертатися до отця Василя – так у них було умовлено, бо в чоловіка, котрий мусив зустрітися з Штунем, могли виникнути непередбачені обставини. Що ж, усе зрозуміло: ніхто не міг гарантувати точності.