Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
Сорока дійшов до зеленого паркану, постояв кілька секунд біля хвіртки і, упевнившись, лцо ніхто не вийшов з-за рогу, рішуче відчинив її. Задзеленчав дзвіночок, попереджаючи про його прихід, та на ґанок будинку, що стояв у глибині садиби, ніхто не вийшов, але Сорока знав, що цей спокій оманливий і його прихід не лишився непоміченим – інстинктивно підтягнувся і попрошкував цегляною доріжкою до будинку повільно, щоб устигли подивитися і впізнати.
Сорока зайшов до передпокою. Тут уже стояв високий і кремезний чоловік з майорськими погонами, без паса й в капцях
– Нагальна справа, пане Ігоре, – поспішив пояснити Сорока, й лише по тому чоловік відступив, даючи йому дорогу. Сорока пройшов до кімнати, спиною відчуваючи важкий погляд високого.
– Ну, що за нагальна справа? – запитав той невдоволено.
– По-перше, – Сорока дістав з кишені маленький і акуратно згорнутий аркуш паперу, – нові повідомлення з залізничного вузла…
– Мусили покласти в тайник.
– Так, – погодився Сорока, – я це знаю й заради чергового зведення ніколи б не порушив порядок. Але є можливість залучити до нашої групи ще одну людину, а без вашого дозволу… – розвів руками.
– Хто? – коротко запитав майор, не запрошуючи Сороку сісти.
– Один хлоп, точніше, юнак, перебував у моєму курені, назвисько Гімназист. Його рекомендував та й зараз рекомендує отець Василь.
Видно, рекомендація егомосця і тут розцінювалась досить високо, бо майор пом'якшав і запропонував:
– Кави хочете?
– Не відмовлюсь.
– Федоре, – гукнув високий, – організуй кавки, і йди до нас. – Обернувся до Сороки. – Доповідайте.
Сорока дивився у спокійні й пронизливі очі майора і, як завжди, відчував свою нижчість і навіть ницість. Спочатку це сердило його – звик до влади й безсумнівної позірності підлеглих, але після того, як його курінь оточили а розбили в короткому бою в лісах за Бродами, довелося звикати до нового становища. Тоді йому вдалося з двома вірними людьми пробитися крізь чекістський, заслін, обійти вночі Броди й дістатися Львова. Тут одержав наказ головного проводу: осісти в місті, по можливості влаштуватися на залізниці чи пошті – тепер колишній курінний мусив підлягати гітлерівському резидентові Івану Строєву, який діяв під виглядом майора інтендантської служби Ігоря Ґаркуші і очолював групу шпигунів, залишену гітлерівцями – фашистським розвідорганом «Цепелін».
– То що ж це за один, ваш Гімназист? – повторив, запитання Гаркуша.
– Розумний хлоп, прошу вас, – догідливо мовив Сорока, – в моєму курені очолював канцелярію і вів усі справи. – Він свідомо сказав «в моєму курені очолював канцелярію», за цими словами ховався подвійний зміст. По-перше, Сорока ще раз нагадував: лише в недалекому минулому він очолював цілий загін, – ще невідомо, кому і які второвані шляхи; по-друге, курінь його був цілою бойовою частиною, котра мала навіть власну канцелярію.
А хто може довести брехливість цих слів? І хто знає, що під Сорочиною рукою лишалося тільки кілька десятків стрільців, а в єдиній особі Гімназиста існувала і канцелярія, і навіть цілий штаб?
– І сам отець Василь рекомендує його? – задумливо перепитав Гаркуша.
– Так.
– Але ж ваш курінь,
– Не зовсім так. Разом зі мною вийшли ще двоє стрільців.
– І цей Гімназист серед них?
– Ні.
– А де ж він був?
– Лишив курінь ще до того бою.
– Як так – лишив? – насторожився Гаркуша,
– За моїм наказом.
– І де увесь час вештався?
Сорока хотів розповісти про Гімназистові пригоди, та зарипіли двері й здоровань у піжамних штанях та розстебнутій сорочці, з-під якої випиналися порослі волоссям груди, приніс тацю з кавником і чашками. Він тримав її на трьох розчепірених пальцях, наче зовсім не відчував ваги, бавився, і так, бавлячись, поставив тацю на стіл, устелений барвистою скатертиною з китицями.
Сороці набридло стояти перед Гаркушею, з полегшеянням узяв чашку й вмостився за столам, а майорові, видно, перехотілося кави, бо обернувся до здорованя і мовив люто:
– Чуєш, Федоре, нам уже кадри почали добирати… Помічників, розумієш?
Федір погрався опуклими біцепсами на руках. Одповів спокійно:
– Але ж, я чув, його рекомендує сам святий отець Василь!
– Ну-ну… – невизначено протягнув Гаркуша. – То розповідайте, вельмишановний пане Палків.
Сорока проковтнув і цю пілюлю – нічого, колись він поквитається з цим нахабно-самовпевненим типом, що начепив майорські погони. Та мовив запобігливо:
– Звичайно, ви можете мати свою думку, але Гімназист – хлоп надійний. Зветься Юрком Штунем, тут, у Львові, кінчав гімназію, і навесні отець Василь рекомендував його мені. А потім надійшов наказ – надіслати на Волинь десяток стрільців, щоб, прошу я вас, зустріти таких, як і ви, тобто агентів. Я послав сотника Муху з Гімназистом, той доповідає, що завдання виконали, тамта група працює в районі Ковеля, а Гімназист потрапив до облави, потім його взяли до армії, втік і дістався у Львів.
Гаркуша перезирнувся з Федором.
– Та-ак, – мовив без ентузіазму, – втік, кажете?
– Я розмовляв з єгомосцем, – одповів Сорока. – Той посилав служницю в село під Куликовом, де Гімназист ночував востаннє перед Львовом. Усе в порядку: стара пройда усе рознюхала.
– А раніше? – запитав Гаркуша.
– Що – раніше?
– Раніше, питаю, де ночував?
– Не можемо ми все перевірити.
– Звичайно, не можете…
– Отже, я вважаю, Гімназиста слід залучити. Я йому документи мого племінника віддав. Справжні документи, і влаштується, де накажете.
– Чекайте, шановний, – обірвав Сороку Гаркуша, – ї де цей Гімназист? Зараз?
– Як де? У мене, звичайно.
– У вашому мешканні?
– Так мій же племінник… А маю дві кімнати… Чому одною не поступитися?
Гаркуша раптом різко відсунув тацю, так, що кава з чашок пролилася.
– Ви або дурень, Палків, – вигукнув люто, – або типо вий зрадник! Уявляєте, що вчинили?
Сорока зблід і відповів з гідністю:
– Залучив до групи перевірену людину.
– Хто дав право? – з ненавистю видихнув Гаркуша. – Хто уповноважив тебе?