Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
– Я з задоволенням виконуватиму всі ваші накази, шефе, – пообіцяв Юрко.
– Не сумніваюсь, і отець Василь про тебе гарної думки. А єгомосць не може помилятися.
Штунь знав причину впливу отця Василя на Сороку. Вони росли в одному селі, Василь Загуменний – син місцевого священника – був заводієм серед сільських хлопців. На кілька років старший від Сороки, він був для нього беззаперечним авторитетом і, як свідчили факти, не втратив цього впливу й по нинішній день.
– Отець Василь має світлу голову, – ствердив Юрко. – Крім того, він завжди дивував мене своєю освідченністю.
– Так, –
– Дякую.
– Нема за що, по лезу бритви ходитимеш.
– Але ж робитиму якусь справу.
– Навіть неабияку.
– То більше дякую. Бо там, – невизначено махнув рукою, – варив кашу для інших, а кухар з мене нікудишній.
Нагадування про спільну діяльність Штуня з Мухою знову насторожило Сороку, Юрко зрозумів це з того, як звузилися в нього зіниці. Підозріло втупився в хлопця і запитав:
– Коли в останнє бачив Муху?
Штунь беззвучно поворушив губами, наче рахуючи, і одповів упевнено:
– Давно. Два тижні.
– А скільки днів йшов сюди?
– П'ять з половиною.
– Швидко йшов.
– Швидко, – погодився Юрко, – бо поспішав.
– Чому так?
– Та з полку ж я втік.
– А-а… – удавв, що тільки зараз згадав Сорока. – Єгомосць розповідав… – Однак дивився пронизливо і хитро, все йому було відомо й намагався підловити Юрка на якійсь неточності. – То що звелів передати мені Муха?
Юрко в душі посміявся над грубо вигаданною пасткою, котру поставив йому Сорока. Відповів:
– Звідки ж сотник міг знати, що я побачусь з вами. Я розповідав єгомосцеві: мене перестріли «яструбки», слава богу, відбувся легким переляком і потрапив до війська.
– А Муха зостався з тамтими людьми?
– Так, як було наказано в грипсі. З німецькими агентами. – Кажучи це Штунь не зводив очей з Сороки, хотів побачити, як прореагує, але шеф не збентежився ані на мить. Поворушився, зручніше влаштовуючись на лавці, роззирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, наказав:
– Зараз підеш зі мною. Поки житимеш в мене. – Критично огляну Штуня і додав: – Дам тобі грошей, завтра підеш на базар, купиш що- небудь з одягу. Ходиш, як батяр, а ми з тобою серьозні справи вірішуватимемо, це розуміти треба!
– Юрко хотів сказати, що серьозні справи можно вірішувати і в мішкуватому піджаку. Найпереконливіший приклад – саме їхня нинішня ситуація, але, звичайно, утримався і погодився:
– Як накажете.
– Купиш одяг, потім я скажу, що робити. Спробуємо влаштувати тебе на залізниці, шкода, не вмієш слюсарювати.
– Не вмію, – зітхнув Юрко.
– А хочь чорноробом… Нехай тебе не обходить – ким, най будеш останнім хлопчаком, аби десь у депо крутився, бо саме там потрібні люди, й шеф… – затнувся і поправився твердо, – тобто я вимагатиму від тебе, щоб усе бачив і запам'ятовував.
– Для чого? – запитав Штунь наївно.
– Невже не розумієш?
– Догадуюсь.
– А коли догадуєшся, помовчь. У нас з тобою тепер золоте правило: мовчати.
Штунь подумав: шеф йому трапився справді унікальний – закликає до мовчання й пильності, а сам розпатякав усе, що міг, – принаймні тепер Юрко знав, що полковник Карий та його
Штунь зрадів так, що навіть досить несимпатична й са- мовпевнена Сорочина пика видалася йому не такою вже й непривабливою, ледь утримався, щоб не сказати це шефові, та в останній момент осмикнув себе, зробив пісне обличчя і мовив:
– Мовчати я вмію, пане Панасе.
– Тото штудерно, – схвалив Сорока й додав: – Будеш моїм племінником. З села Дунаївці за Золочевом. Документи дам справжні, бо мій племінник, – торкнувся крисів капелюха, наче збирався зняти його, але передумав, – так, мій племінник підірвався на міні. А в селі про це не знають. Необов'язково людям знати про все, принаймні тераз. А попові документи заховаємо до гірших часів, сподіваюсь, не знадобляться. – Він уперше назвав отця Василя не єгомосцем, не святим отцем, а попом, певно, це свідчило про силу і вплив, які мав тепер звичайний і нічим не примітний громадянин Панас Михайлович Палків.
Цьому можна було тільки радіти, і Штунь погодився з ентузіазмом:
– Най буду вашим племінником, це ви файно вигадали – можна замельдуватися та й взагалі почуватися безпечніше.
Сорока підвівся статечно, осмикнув трохи зім'яті брюки, поправив капелюх й наказав:
– Поїдеш до мене, сам поїдеш трамваєм, бо я ще маю справи у місті. – Дістав з кишені ключ від звичайного англійського замка, але подав так, наче той був принаймпі від сейфа з коштовностями. – Вулиця Зелена, чотирнадцять, мешкання восьме на другому поверсі. Захочеш їсти, пошукай у шафі на кухні, я повернусь увечері. – Пішов, не озираючись і не чекаючи запитань, бо справді сказав усе, а Юрко посидів ще трохи на лавці, поки Сорока не зник за кущами бузку, й подався'до виходу з парку, тримаючи руку в кишені й обмацуючи ключ.
Розшукувачі повернулися додому вже по дванадцятій ночі, зайшли до передпокою, намагаючись не гупати підборами, та все ж пані Марія почула їх і визирнула з своєї кімнати. Заспана, в поспішливо зав'язаній хустці, з-під якої зрадливо стирчали бігуді.
– Нарешті… – мовила чи то докірливо, чи нетерпляче, й Толкунов визнав за можливе виправдатися!
– Служба…
– Так, я розумію, – заметушилася пані Марія. – Зараз поставлю чайник, бо шановні пани, певно, зголодніли й втомилися.
Бобрьонок енергійно захитав головою, хоч перспектива випити гарячого й солодкого чаю видалася справді спокусливою.
– Не треба турбуватися, – підтримав його Толкунов.
– Які ж турботи!.. – пані Марія пройшла на кухню, ледь не зачепивши капітана плечем, тепла й розморена сном, якась аатишна й домашня, і Толкунов раптом з жалем подумав, що в нього ніколи ще не було такого дому – з килимком на підлозі й телефоном біля ліжка, теплою, заспаною дружиною, котра о будь-якій годині зустріне й нагодує, – від цього зробилося щімко й стало шкода самого себе, своїх натруджених ніг і безперервного цілодобового мотання від Стрия до Львова в безрезультатних пошуках ворожих агентів.