Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
– Дивись, не дивись – ні.
Майор обернувся до дівчини в хустці, що тупцювала біля порога.
– А ви?
Дівчина витягнула шию, але, мабуть, нічого не бачила – старша кондукторка затуляла вбитого.
Майор торкнувся ліктя першої жінки, легко відсторонив її.
– Гляньте, дівчино, – попросив, – підійдіть сюди, ближче.
Кондукторка ступила лише крок і зупинилася боязко. Знову витягнула шию і навіть звелася навшпиньки. Груба ватянка розійшлася, і майор побачив, що дівчина тоненька й
Нараз дівчина наче задихнулася, ковтнула повітря і підвела руку, буцім захищаючись.
– Не хвилюйтеся, – підбадьорив її майор, – прошу вас, підійдіть ближче й подивіться.
– Ні, – вигукнула, – цього не може бути!..
Тепер настала черга хвилюватися Бобрьонку. Він уважно подивився на дівчину, раптом підійшов до неї і зблизька зазирнув у вічі.
– Ви впізнали його? – запитав.
Дівчина подивилася на майора розгублено.
– Але ж він… – почала нерішуче. – Сьогодні вранці… Бобрьонок узяв дівчину за руку. Міцно стиснув і підвів її до вбитого.
– Ви знаєте його?
– Так.
– Звідки?
Дівчина вже оговталася. Відібрала в майора руку, поправила сорочку на грудях. Нараз обличчя в неї зморщилося – видно, все ще не могла повірити, що чоловік, котрий лежить на лавці, мертвий.
– Спокійно, – мовив майор владно. – Як вас звуть?
– Тетяною.
– Прізвище?
– Тетяна Зима.
– Сядьте сюди, Тетяно. – Майор поставив стілець спинкою до вбитого. Коли дівчина вмостилася, зайняв місце перед нею. Нараз побачив, як свердлить їх цікавими очима старша кондукторка.
– А ви йдіть, – махнув рукою.
– Одна? Без Тані?
– Мусимо трохи побалакати.
– А як з квитками?
– Доведеться вам попрацювати за двох.
– На два вагони?
– Не справитесь?
– Пасажирів багато.
– І все ж доведеться.
Видно, кондукторці було цікаво побути тут, передбачала якусь таємницю і аж тремтіла від нетерпіння. Але Бобрьонок вважав, що краще побалакати з дівчиною наодинці. Наказав:
– Передайте диспетчерові, ми мусимо поговорити з товаришкою Зимою. Якщо не ви, нехай хтось інший підмінить її.
Кондукторка хотіла заперечити, проте Щеглов уже відчинив двері. Пішла, озирнувшись з жалем на порозі.
Майор посміхнувся дівчині, підбадьорюючи. Запитав співчутливо:
– Злякалася?
– Еге ж, – кивнула, – лише сьогодні познайомилися, а вже… – безнадійно махнула рукою.
– Що поробиш, таке життя.
– Хто його? І за що?
– Довга розмова, Таню. І навіть ми не все знаємо.
– І я нічого не відаю.
– Але ж упізнала його!
– Навіть не знаю, як зветься.
– І все ж знайомі…
– Сьогодні тільки побачила.
– Де?
– Їхав
– Звідки? Де сів?
– З кінцевої.
– Богданівки?
– Авжеж. Ще скаржився, що запізнюється.
– Де зійшов? – Цього запитання можна було й не ставити, Бобрьонкові й так був відомий кожний наступний крок білявого лейтенанта, але хотів перевірити спостережливість кондукторки.
– Тут, на вокзалі.
– Звідки знаєте?
– Бачила.
– Як сів – бачила… Ну, там зрозуміло, вагон порожній. А тут? Як угледіла в натовпі?
– Так ми ж познайомились… Він мені й побачення призначив.
Справа починала набирати зовсім нечеканого повороту, й майор од нетерпіння аж засовався на стільці.
– Побачення? – перепитав недовірливо. – Де?
– Біля пам'ятника Міцкевичу.
– Коли?
– О восьмій вечора.
– Бачите, – сказав Бобрьонок докірливо, – як же виходить? Побачення призначив, а не назвався!
Дівчина зашарілася.
– Так уже вийшло.
– Не казав, де живе?
– Так на Богданівці. Звідти їхав.
– А про що розмовляли?
– Ну, що їде кудись приміським, удень повернеться. Повернувся!.. – мовила скрушно, озирнувшись на вбитого, наче він навіть своєю смертю завинив перед нею.
– Не розпитувала, де служить, чи давно у Львові?
– Так військові про це не розповідають… – У цій відповіді відчувався вже певний досвід, і Бобрьонок посміхнувся в душі.
– Але ж ти допитлива…
– Звідки взяли?
– Видно.
– Помиляєтесь.
– Певно, не зовсім.
– Він мені більш нічого не сказав. Та я і не дуже цікавилась. Пасажири навколо, й взагалі…
– Гадали, розпитаєте ввечері? – втрутився Щеглов.
– Якщо б прийшов.
– Були випадки? – запитав Щеглов співчутливо. Дівчина зміряла його відверто оцінюючим поглядом.
Видно, лейтенант справив на неї враження, бо відповіла грайливо:
– А вам для чого?
Щеглов відповів, дивлячись чистими очима:
– Я б ніколи не дозволив собі обманути таку дівчину.
Кондукторка зітхнула, але очі в неї посвітлішали. Махнула рукою, наче не надала лейтенантовим словам ніякого значення, та обсмикнула спідницю, прикриваючи грубі панчохи.
– Усі так кажуть… – мовила, зиркнувши на Щеглова багатозначно, аби той зрозумів: справді, майже всі, крім небагатьох, до яких вона б зарахувала і лейтенанта.
– А що казав цей? – перевів розмову в ділове русло Бобрьонок, кивнувши на вбитого.
– Нічего… – дівчина, певно, втратила до нього інтерес і зовсім заиокоїлася. – Що подобаюсь йому, – стрельнула очима на Щеглова, – ну й хотів зустрітися.
– І домовились на восьму біля пам'ятника Міцкевичу?
– Так. Казав, вечір має вільний.