Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
Бобрьонок зауважив сухо:
– Певно, все це до шмиги. Бачите, пасажири висять на вагонах, тисячі людей, третина військових, спробуй когось запам'ятати…
Щеглов розгубився.
– Але ж ви самі…
– Так, якийсь шанс усе ж є. – Бобрьонок був явно непослідовний. – То кажете – шостий маршрут?
– Від Богданівни до вокзалу.
– Що таке Богданівна?
– Приміський район. Точніше, околиця.
Бобрьонок знизав плечима, наче скидаючи з себе нерішучість. Наказав:
– Усіх кондукторів шостого маршруту сюди. – Подумав трохи й додав
Першим зайшли до кімнати, де на лавицю локлали одягнуте в шинелю тіло ворожого агента, дві кондукторки з шкіряними сумками – чимось схожі між собою. Одна огрядна й червонопика, з подвійним підборіддям і водянистими очима, друга також огрядна, але на голову вища за колежанку й значно масивніша: вона наче вся складалася з людської плоті, і тепла в'язана хустка, що хрест- навхрест перетягувала неосяжні груди, якось підкреслювала могутність цієї плоті. Була ця кондукторка чорнява, з циганськими виряченими очима, вона зайшла до кімнати першою і аніскілечки не збентежилась, побачивши мертвого на лавці, а її колежанка цікаво визирнула з-за неї і запитально втупилася в Бобрьонка.
– Чого кликали? – вигукнула нараз чорнява тонким голосом: – Бо вагонів і так замало, а тут затримують…
– Скажіть, будь ласка, – в голосі Бобрьонка з'явилися інтимно- прохальні інтонації, – чи не впізнаєте ви цього чоловіка?
Кондукторки перезирнулися, видно, старша подала колежанці якийсь тільки їм відомий сигнал, бо, фактично не розгледівши вбитого, енергійно і в такт закивали головами.
– Але ж, дуже прошу, громадяночки, гляньте, це вам нічим не загрожує, й до вас ми не матимемо претензій, – не бачили ви раніше цього лейтенанта? Мусив їхати трамваєм шостого маршруту.
Огрядніша жінка, поправивши хустку на грудях, ступила до лавки, потягнувши за собою й подругу. Вони довго розглядали вбитого, нарешті знову перезирнулися і захитали головами.
– Ні, – ствердила огрядніша, – вперше бачимо. А втім, знаєте, скільки в нас пасажирів!
– Так, дуже прошу я вас, – підтвердила друга, – всіх не запам'ятаєш…
Вони пішли, і Щеглов сказав Бобрьонкові:
– Могутні мадамочки, биті й перебиті, всього набачилися, їм зайвий клопіт ні до чого, й ми…
– Але ж цей тип їхав на вокзал уранці, коли пасажирів мало, може, хтось і запам'ятав його, – мовив майор, не дослухавши. – Давайте наступних кондукторок, лейтенанте.
Однак наступним виявився кондуктор – літній, сивовусий, погано поголений, худий і весь якийсь виголоджений. Щоки в нього запали, проте очі за скельцями простих, оправлених металевими дужками окулярів світилися допитливістю. Він витягнув шию з коміра темної, заношеної сорочки, уважно й без жодного хвилювання оглянув убитого. Обтер тильним боком долоні кінчик почервонілого носа і озирнувся на Бобрьонка.
– То чого пан
– Чи не їхав цей чоловік сьогодні у вашому вагоні? Або вчора чи колись? Взагалі, може, десь бачили його?
Кондуктор слухав майора уважно, кілька разів кивнув, наче проникався серйозністю свого завдання, і Бобрьонок подумав, що, либонь, нарешті їм пофортунило й зараз одержать хоч яку-небудь інформацію, але кондуктор рішуче похитав головою і одповів твердо:
– Ні.
– Не бачили?
– Ніколи.
– А ви гляньте ще раз.
– Для чого? Ніколи не бачив цього чоловіка.
– Отак категорично?
Кондуктор задумався, ще раз потягнувся рукою до кінчика носа, однак перехотів і мовив, правда, не так рішуче: – Ну, може, й зустрічався колись, та не пригадую…
– Вибачте, що потурбували.
– То дуже прошу.
Кондуктор поправив сумку й пішов. На порозі затримався, озирнувся, поправив окуляри й мовив, наче пробачався:
– Ви на мене вже не сердьтеся. Я б з радістю, проте що поробиш! Не бачив…
Щеглов засміявся зовсім по-дитячому.
– Ну що ти, батю, – сказав душевно. – Ні – то й ні, спасибі, почав би щось вигадувати, заплутав би нас. А так усе ясно.
Кондуктор випростався, наче ці лейтенантові слова зняли з його спини тягар.
– Бувайте, – махнув рукою так, буцім перебував у своїй компанії і відлучається лише на короткий час.
– Ще один порожній номер, – пробубонів Щеглов.
Бобрьонок нічого не одповів: що вдієш, мабуть, з їхнього заміру нічого не вийде, але він не має права відступитися, поки не розпитає всіх кондукторів.
Через кілька хвилин черговий по вокзалу пропустив до кімнати двох жінок. Першою зайшла кондукторка у форменій тужурці, середніх років, міцна, у хустці, зав'язаній на потилиці.
Бобрьонок подумав: зовсім по-комсомольському.
Жінка була взута в грубі чоловічі черевики, певно, вона звикла до них і аніскілечки не соромилась, бо прогупала до середини кімнати й зупинилась, роззираючись. Друга кондукторка, дівчина років дев'ятнадцяти у ватянці й хустці, з-під якої вибилося пасмо довгого каштанового волосся, зупинилася біля порога, дивилася ніяково й навіть розгублено.
Бобрьонок зрозумів, що ініціатива тут належить старшій жінці, і мовив, звертаючись переважно до неї:
– Гляньте на цього чоловіка в кутку. Гляньте, не бійтеся, невже не бачили вбитих? Війна йде, тітонько, на жаль, ще стріляють, і кулі іноді влучають у людей.
– Шляк би їх трафив… – сердито відмахнулася кондукторка.
– Звичайно, – погодився майор, – та що поробиш. Подивіться уважно на цього лейтенанта, може, довелося бачити?
Кондукторка прогупала до кутка рішуче й зупинилася над убитим, навіть нахилилася до нього, потім відступила на крок, немов так легше було роздивитися. Знову приступила, мабуть, подумав Бобрьонок, упізнала, він став спиною кондукторки й запитав нетерпляче:
– Ну?
– Ні… – похитала головою.
– Дивіться уважніше.