Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
Толкунов, почувши майорове повідомлення, задоволено гмикнув і простягнувся між кущами, підставивши обличчя теплим сонячним променям. Подумав: Бобрьонок зовсім не нагадує вівчаря. Чомусь вівчарі уявлялися капітанові старими й сивими, певно, тому, що бачив у якомусь фільмі кавказького вівчаря у високій смушковій шапці, бородатого й вельбучного, який стояв на скелі над отарою, – величний і пихатий, як уособлення людської могутності й вічності. А от він – справжній гончак, і хлопці, пости яких мусить проминути ворожий агент, також гончаки, від них не втече ніхто, найдосвідченіший старий вовк, не те що білявий піжон, який мав нахабство одягнути
Полежавши кілька хвилин і розслабившись, Толкунов відчув себе зовсім свіжим, наче не було нічного переходу лісом, ніби спав у м'якому ліжку під квітчастим торшером, а вранці після гімнастики прийняв прохолодний душ і розтерся рушником.
Пані Марія вже підвелася і клопочеться по господарству – нараз Толкунов зовсім близько побачив її зеленкуваті очі: жінка втупилася в нього й про щось хотіла запитати. Толкунов догадувався, що саме хоче взнати пані Марія, точніше, він сам вигадав усе це, але хотілося вірити, що пані Марія думає так, як і він, – від цього потеплішало на душі, й Толкунов мимовільно посміхнувся. Проте одразу сів, подумавши, що тепле сонце й грайливі думки розслаблюють людину, а йому це ні до чого, бо агент уже вийшов на останню пряму, скоро буде тут, і все залежить тільки від його, капітана Толкунова, витримки й досвіду.
Толкунов напружив м'язи на руках, відчувши, які вони тверді, вирішив не без задоволення, що цей білявий агент для нього легкий горішок, він візьме його, якщо знадобиться, без особливих труднощів.
Чомусь капітанові захотілося, щоб агент, діставши рацію, почав передавати шифровку – тільки тоді він мав право брати його: це був крайній варіант, краще, коли агент повернеться до міста, тоді він виведе їх на резидента, і кінець шпигунському кублу.
Толкунов ще раз перевірив, чи все готове до зустрічі з білявим, здається, передбачені різні варіанти, зрештою, з власного досвіду капітан знав: всього передбачити не можна, бувають випадки, коли логіка й розрахунки нічого не варті, однак гадав – сьогодні такого не трапиться.
Розмірковував: що потрібно агентові? Перше: дістати з тайника рацію і з нею якнайшвидше дістатися міста. Друге: вийти в ефір тут, у заліщицькому лісі, знову заховати апарат до тайника або разом з ним повернутися до Львова…
Звичайно, на підходах до тайника агент буде вдвічі обережніший, йтиме 'зі сходу. Щоб він не помітив засідки, Толкунов обладнав невеличкий окоп на захід від шпигунської схованки. Землю виніс на шинелі й замаскував своє укриття зрізаними гілками. Повертатиметься ж агент до полустанка, певно, тим же перевіреним шляхом, пости пропустять його, повідомивши Бобрьонка про маршрут.
Якщо ж білявий нахаба, як охрестив його Толкунов, захоче вийти в ефір не гаючи часу, то також навряд чи попрямує до окопу. Кущі тут густі, проте невисокі, а йому потрібно кудись закинути антену. Мабуть, подасться до дуба, що розкрилатився ліворуч метрів за двадцять.
Толкунов зиркнув на годинник. Агент мусить з'явитися хвилин через п'ятнадцять-двадцять, капітан міг ще поніжитися на сонечку, проте заліз до маленького й не дуже зручного окопчика, скоцюрбився і прикрився набраним в улоговині вишаром, поправив ліщинові гілки, що відгороджували його від тайника, завмер, здається, й не дихав, і навіть стара лісова пройда сорока не помітила б його.
Саме зважаючи на всевидяче сорочине око й зайняв Толкунов свою позицію заздалегідь. Був у нього випадок, коли приблизно саме так чекав у лісі ворожих диверсантів. Він, тоді ще не дуже
Раптом капітана насторожило ледь помітне хилитання кущів праворуч од тайника, – однак чому вони, хилитаються в безвітряну погоду?
Толкунов напружився, розглядаючи, проте нічого не помітив – здається, примарилося…
Але нараз кущі захилиталися сильніше й до тайника вийшла людина в розстебнутій шинелі з лейтенантськими погонами, той самий білявий офіцер, який вчора так спритно обвів Толкунова навколо пальця.
Мабуть, агент сидів у кущах кілька хвилин, все обдивився і нічого не помітив, бо стояв вільно, задерши голову до неба, й важко дихав. Потім скинув шинелю й простягнувся на ній, заклавши руки під голову. Заплющив очі, немов збирався поспати, а може, й справді задрімав – на чоло йому сів великий ґедзь, та білявий не поворухнуйся, лежав, наче й не було поруч тайника з рацією, немов просто блукав лісом, притомився і ліг відпочити. А ґедзь прилаштувався в нього на чолі, розбухаючи від крові, – Толкунов ясно бачив комаху на спітнілому лобі, нараз йому захотілося відігнати її, він усміхнувся, спіймавши себе на думці, що його більше дратує не спокій і самовпевненість агента, а комашине нахабство.
Нарешті шпигун поворушився і ліниво відігнав ґедзя, той невдоволено закружляв над ним, білявий підвівся, потягнувся і обтер піт з обличчя. Лише по тому попрямував до тайника.
Він опустився перед ним на коліна й почав розгрібати пісок руками, не поспішаючи, акуратно, немов був на цій землі не приблудою і ворогом, а справжнім господарем. Толкунов нараз відчув напад гніву й злості, але одразу потамував його – гнів і злість були зараз поганими порадниками, мусив зберігати спокій і розважливість.
Агент швидко розгріб пісок, помамрав руками в схованці й витягнув невеличку жовту валізку. Обчистив її від піску, навіть здув порох, сів на траву, поклав валізку на коліна й розкрив її. Почав роздивлятися, буцім у валізці лежала не звичайна рація, а якийсь скарб, навіть погладив апарат долонею, потім зсунув валізку на траву й закурив.
Смачно затягувався, попльовував: відпочивав і насолод, жувався життям, певно, відчував свою силу й безкарність.
Прикрив валізку, затоптав недопалок чоботом, потім підібрав його, кинув до тайника, зарівняв пісок і одягнув шинелю. Легко підняв валізку й розчинився в кущах – тих самих, звідки й з'явився.
Толкунов зітхнув ображено, зовсім як дитина, якій пообіцяли щось і не виконали обіцянки. Чув, як агент шарудів кущами, віддаляючись, але пролежав ще трохи в окопчику й підвівся з нього лише хвилин через п'ять. Потягнувся, розминаючибь, і дістав закидану хмизом і листям рацію. Подмухав у мікрофон і мовив глухо:
– Я – гончак-чотири, чуєте мене? Доповідає гончак-чотири, лис зробив свою справу й повертається. Вівчар, ви зрозуміли мене? Лис повертається.
Вимкнув рацію і подумав, що все ж цей клятий білявий пройда обманув його і вдруге вислизнув з рук. Звичайно, тепер він нікуди не дінеться, капітан знав це твердо, але ніяк не міг позбавитися відчуття мисливця, який стріляв з обох стволів і не влучив.