Марiя
Шрифт:
— Ми звемо наш край Україною. Для України й українців звучить зневажливо — Малоросія, малороси, — зауважив Андрій. Тоді, при цій розмові, навідався і Олександр Іванович.
— Ще б пак! Звичайної Це ж славна Україна! — підхопив він і, взявши ручку, енергійним рухом закреслив «Малоросія» і надписав: «Україна».
Адже і в статтях своїх, завжди тепер писав — Україна, українці!
— Ну, ви тут займайтеся ділом, а мені треба спуститися до марномовних «гультяїв язиками», як каже Микола Платонович. Я б хотів, щоб ви, Андрію Панасовичу, лишили нам список російських офіцерів, причетних до нашої організації, на яких можна спертися. Я ще повернуся до вас. —
— Запишіть сюди. — Огарьов простягнув Потебні свою записну книжечку, і той акуратно став писати назви полків і прізвища офіцерів
— Я пишу вам не просто імена співчуваючих, а тих, що стоять на чолі в кожному полку, а співчуваючих, звичайно, далеко більше.
— Та, на жаль, все ж таки не стільки, як уявляє Бакунін! — зітхнув Огарьов.
— Нічого, щодня нас стає більше, — переконливо мовив Андрій.
— Як ви тримаєте в пам'яті всі імена, — зауважив Огарьов, дивуючись, як швидко пише Андрій, наче справді не з пам'яті, а переписуючи з якогось списку. Андрій усміхнувся.
— І не лише прізвища, а й вдачі їхні. От Костянтин Гнатович Крупський — це розсудливий, завжди справедливий до всіх, користується великим авторитетом і серед офіцерів, і серед нижніх чинів. Солдати його люблять і слухають беззаперечно.
Потебня давав такі коротенькі характеристики кожному своєму товаришеві.
— А тепер запишемо і наші адреси, і наші назви міст, — сказав Огарьов.
І вони записали свої конспіративні означення. Паролем організації була назва — «Єрусалим», Центр польського революційного руху — «Берлін», хоча насправді це означало Варшаву, а тому й Польський центральний народний комітет назвали «берлінським банком», а військовий комітет— «берлінською поштою». Другий великий, центр польського руху — Краків — звався умовно «Гамбург», а Петербург — «Любек», і Російський революційний центральний комітет — «любецький банкір».
Через багато, майже сотню років, була розшукана ця дорогоцінна записна книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармів III відділу. Разом з планами й програмами майбутнього республіканського устрою, соціалістичного устрою суспільства, разом з усіма прекрасними, хоча й багато в чому утопічними мріями й положеннями, ще досить далекими від справжнього наукового підходу до розвитку суспільства, але вже стремлінням до цього, — ці неоціненні сторінки потрапили до рук вдячних нащадків, коли вже багато з цих мрій і планів було здійснено. Але ж не тільки в цих записних книжках ховалися ці думки! З сторінок «Колокола», «Веча», з листівок, з усних розмов та настанов вони линули по всіх усюдах і закладали основи перших революційних організацій.
А тоді не лише далеке майбутнє, а тривожне сьогодні турбувало і вже немолодого мислителя Огарьова, і юного одчайдушного діяча — офіцера російської армії — Андрія Потебню.
— От все. Вам на пам'ять від мене, — усміхнувся Андрій своєю дитячою посмішкою, яка рідко й завжди несподівано з'являлась на його обличчі.
Огарьову стало якось не по собі, навіть моторошно від цих слів, наче справді Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.
— Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами і Лізочкою я попрощався, — сказав Андрій. — Мені вже треба йти.
— Я проведу вас трохи, хочеться на повітря, — мовив Огарьов.
— Надворі ж така мряка і досить холодно, — турботливо зауважив Андрій.
— Так завжди в Лондоні. Не те щоб я звик до цього, а намагаюсь не звертати уваги, поки не примушує мій організм.
А надворі справді була типова осіння лондонська мряка, густий туман наче
— Таки справді неприємно, я вже змерз, — мовив, здригнувшись, Микола Платонович. Дерева почорніли від дощу, насувалися сутінки, і від них ставало ще вогкіше, незатишніше. — Отут, у Річмонд-парку, я знаю один кабачок, можна чаю гарячого випити, навіть з вершками. Зайдемо погріємось, — запропонував він Потебні.
Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного службового люду. Зараз відвідувачів було мало. Дене-де сиділи дрібні клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зігрівався трохи солідніше.
— Може, попросимо грогу? Ви п'єте? — спитав Огарьов.
— Де б ви бачили військового, який би при нагоді не випив? — добродушно усміхнувся Андрій.
І чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з себе якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
— Ну, вип'ємо за ваш успіх! — мовив Микола Платонович
— Наш успіх, — поправив Андрій.
— Звичайно, за наш спільний. Та зараз я хочу випити цей кухлик за вас особисто, конкретно, щоб ви знову після всіх подій приїхали в Лондон!
— А ще краще, щоб ми зустрілися з вами в Росії.
— Щоб ми могли там уже вільно всі зустрітися! — зрозумів його Огарьов.
— Та випити по добрій чарці і в нас десь у якійсь корчмі на Україні. Ви бували там?
— Лише проїздом, коли їхав до Криму.
— І я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлів.
Власне, обидва думали про одне...
На думку Андрія раптом спливли, замайоріли далекі, майже забуті спогади. Маленький хутір, смерть матері, і його, ще зовсім мало-го хлоп'ятка, відвозять у Кадетський Корпус. І з того часу — військова муштра, військове училище в Петербурзі, військова служба. Та на щастя, — зустрічі й дружба з старшими товаришами по училищу і по військовій службі, з поляками Падлевським, Домбровським, Врублевським, а через них — знайомство з членами «Землі і волі» в Петербурзі. На військовій службі у Варшаві — вже велика відповідальність за все: за налагодження зв'язків, за солдатів, за той народ, який цих солдатів посилає «усмиряти», приборкувати. За все, за все відчув він відповідальність і вирішив, що життя його належить тій справі, яка змінить долю людей, пригнічених і безправних, де б не жили вони — в Росії, на Україні, — від якої беріг у глибині серця пісні почуті в дитинстві, та вірші Кобзаря, змінить долю людей розтерзаної Польщі, жебрацької Білорусі та всіх, усіх... Що ж, старший брат вчився в гімназії, закінчив університет, він присвятив себе науці, а його, Андрія, тихого, мрійного хлопчика, який наче не мав ніякого потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, — віддали у корпус, він і пішов шляхом військової професії. Але ж е обов'язки вищі понад будь-які професії і присяги!
Дивно! У ці хвилини Огарьов, дивлячись на Потебню, також думав, що цьому юнакові лише двадцять три роки! І з семи років він уже «військовий» — корпус, військове училище, полк. Та як пізнав він людей, а головне, — свій обов'язок, свій головний обов'язок! Ні, він таки правий, Огарьов, коли твердив, що тепер саме серед військових, офіцерів, розвинулися зовсім інші, відмінні від старого, почуття честі, обов'язку, почуття відповідальності за свою діяльність... Коли б тільки зрозуміли проводирі польського повстання, з якими чистими помислами й прагненнями, позбавленими честолюбства і жадання особистої слави, йде ця молодь за «нашу і вашу свободу!»