Марiя
Шрифт:
Що з того, що вона це казала? У нього й справді нема ніяких таємниць від неї. Які у нього можуть бути таємниці, якими він не поділився б з нею?
Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось різних життєвих справ і її особистого, сердечного... Хіба вона щось своє приховує від нього? Але ж це не стосувалося її зв'язків, її взаємин з людьми, з якими вона стрічалася у Желіговського, у Саліас, які приїздили з Гейдельберга, з Лондона. То ж були не її особисті власні таємниці, не її власні справи. Про те вона не мала права говорити навіть Саші. Саша це розумів. От і зараз. Сахновський, який «вирвався з пекла». Уроки Богдасеві — це лише привід тактовно допомогти. Саша знає, вона без роздумів поділиться останнім франком, не підкреслюючи, не роблячи сумних співчутливих
Порівнюючи з Іваном Сергійовичем Тургенєвим, вона, зви чайно, була людина, яка потопає в боргах і не знає, як виплутатися, і Іван Сергійович не раз писав у Росію друзям, що треба поклопотатися про її гонорари, адже не можна, щоб Марія Олександрівна опинилася в Кліші! Але порівнюючи з емігрантами, яких стільки зараз прилинуло до Парижа, особливо польської молоді, — одні втекли від репресій, інші приїхали для налагодження зв'язків, з важливими таємними дорученнями і просто не мали змоги дбати про своє власне життя і добробут, — порівнюючи з усіма такими, вона ж письменниця з досить відомим ім'ям, і хоч нечітким, нерівним, а втім, якимось постійним літературним заробітком, вона має квартиру — недорогий пансіон, і хоча часто боргує в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно, порівнюючи з ними — емігрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами, без будь-якої професії, якою могли б тимчасово заробити, — вона здається їм просто заможною! І для них вона може позичити в інших... і в неї було легше позичити, ніж у справді «імущих».
Саша це все бачить, і розуміє, і... хвилюється. Хвилюється за неї, і в цьому він, не признаючись їй, на боці Тургенева, який казав і писав щоб «не підпадала вона під вплив польського елемента»
* * *
Не має вона права розповідати навіть йому, найближчій для неї людині. Адже Марії довіряють дуже багато. Навіть добре, що є заборона хоч комусь прохопитися цими відомостями, і добре, що Саші не можна казати — навіщо його підставляти під небезпеку? Хоча в ньому Марія була певна, як у собі самій, — ні за яких обставин він нікого не викаже, не зробить нічого зайвого. Перш за все, думаючи про неї. Але навіщо ставити його, бодай випадково, у прикре становище?
Часто, вже після того, як Марія дізнавалася про ті чи інші події від своїх польських друзів, від герценівських посланців, вони про це читали вдвох у «Колоколе», і тоді Марія раптом щось додавала, пояснювала. І Саші було зрозуміло, що вона знала про це раніше.
«Колокол» їй завжди надсилав Герцен з будь-якою оказією. Листів уже не писав, як колись, а «Колокол» і майже всі видання надсилав, передавав різні доручення, певний, що Марія сумлінно виконає. А листів не писав.
Чому? Марії було це прикро. Розчарувався? Через Сашу?
Вона ні з ким про цене говорила. Незважаючи на переоцінення багатьох цінностей після дружби з Добролюбовим, — до Герцена вона ставилася, як і раніше, з найглибшою повагою, і він стояв майже найвище з усіх знайомих тепер людей, їй приємно було, що він доручає їй прийняти, влаштувати, допомогти комусь із його «соратників», значить, довіряє, але їхня інтимна дружба урвалась. Може, вони колись усе ж таки побачаться, і знову виникне те взаєморозуміння, що так одразу зародилося при першому побаченні? Добре вже й те, що він їй довіряє.
От і тепер вона відчуває себе відповідальною за цього Сахновського. Скільки він їй розповів! От би записати все, але ж все було ніколи, хай потім — заспокоює вона сама себе.
На жаль, так багато завжди люди відкладають на «потім». А час лине, несе нові зміни, враження, зустрічі з новими, іншими людьми.
Як картала вона себе «потім», багато років згодом, що поспішала виконати якісь буденні невідкладні справи, то бігла на побачення з Сашею,
Але ж поряд з ними діяли й діють сотні і тисячі «невславлених» виконавців-бійців. Хіба можливо згадати всі імена тих, котрі, кинувши тепло й затишок рідної домівки й сім'ї, йшли «до лясу»? Хто, зневаживши сталою кар'єрою, чинами, орденами в царській армії, відмовлявся стріляти в поляків, карати повсталих селян!? Скільки було їх, імена котрих загубилися, які, ризикуючи на кожному кроці життям, друкували й розповсюджували листівки, переправляли зброю, заборонені лондонські видання, налагоджували зв'язки, вели пропаганду серед війська.
Одним із таких був Олександр Сахновський, і «потім», багато років згодом, Марія згадуватиме його й інших «невславлених», незнаних, забутих. І захоче написати про них. І знову не встигне. З-поміж них став близьким ще один «невславлений», але поки що він був далеко, поки що він вимірював з таємними завданнями шляхи і стежки України...
4
А історія Олександра Сахновського була пов'язана з історією його друзів, членів комітету російських офіцерів у Польщі Арнгольдтом, Сливицьким та Ростковським, яких розстріляли у червні 1862 року, і рядовим Левом Щуром, засланим на довічну каторгу. Те саме загрожувало і Сахновському — розстріл або каторга в Сибір. Але він утік. Від нього Герцен дізнався подробиці справи і в кількох номерах «Колокола» написав про це. Вони, троє офіцерів і рядовий Щур були різних національностей:
Іван Арнгольдт — латиш, Петро Сливицький — українець, Францішек Ростковський — поляк, рядовий Щур — єврей. Та всі вони були одних переконань і вели агітацію серед солдатів, читали листівки, написані спеціально для російських військ у Польщі, надіслані з Лондона, і таки добре попрацювали, бо коли цих офіцерів було арештовано, жоден із солдатів, незважаючи на різки, ляпаси, загрози командира й слідчих, — не дав найменшого показання на шкоду своїм офіцерам.
Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист до російського намісника у Варшаві генерала Лідерса, який провадив найжорстокішу політику щодо поляків, був нещадний до співчуваючих їм. Лист не був підписаний, та коли судова комісія пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не він писав його, — Арнгольдт твердо відповів: «Так, я, але не закінчив його». Він тут же взяв зі столу перо й підписав під листом своє прізвище.
Така «зухвалість» найдужче розлютила суд і уряд. Солдати їхніх частин зуміли переказати у фортецю ув'язненим, що хочуть звільнити їх, організують втечу. Але ув'язнені заборонили це робити, переказавши, що треба берегти сили для наступної боротьби. їх було таємно вивезено до іншої фортеці і розстріляно. Потай і одверто і солдати, і офіцери, і цивільні справляли по них панахиди. За це знову карали.
Варшава була як на вулкані. Лідере тремтів. Він не знав, що робити, і тремтів за своє життя. І недаремно. Якось уранці він гуляв у Саксонському парку, до нього підійшов молодий офіцер і вистрелив. «Цей постріл, — прочитали в «Колоколе», — був зроблений в Саксонському саду, в десяти кроках, посеред публіки, яка гуляла, військової і цивільної. Той, що стріляв, холоднокровно продув пістолет, поклав його в кишеню і вийшов через кондитерську з саду. Гуляння тривало далі. Ніхто з публіки не зробив жодного руху, щоб зупинити його. Поліція і загальна думка приписують постріл росіянину, якого спонукали до цього почуття помсти за ствердження вироку». Цей номер «Колокола» знову ж таки передав Марії Сахновський.