Марiя
Шрифт:
— Я й так довго чекаю, а треба бути дома, — тихо відказала Марія. Вона замовкла, думаючи про своє. Треба бути «вдома». Де?.. Одразу перед нею з'явилося обличчя Саші... Між іншим, він уже, певне, повернувся з лекцій і чекає, може, вона зайде до нього сьогодні увечері... а може, чекає на неї в її пансіоні, тут же в цьому домі... Вони ж мешкають з Саліас в одному домі, тільки на різних поверхах.
...Сумну її мовчанку увірвали ще голосніші, ніж раніше, вигуки Бакуніна. Він душив у обіймах невеличкого чоловіка, який тільки-но зайшов.
— Ви задушите милого Фріча! — кинулася рознімати їх графиня, але Бакунін не випускав з обіймів чоловіка, та й
— Скільки років! Подумати, скільки років!
— О, це чеський письменник Фріч, — шепнула Марія Налбандяну. — Та ви ж його, певне, знаєте, він же був у Лондоні, про нього писали мені і Олександр Іванович, і Іван Сергійович, щоб я обов'язково з ним познайомилася. Ви ж знаєте його?
— Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись?
— Встигла, встигла і дуже цьому рада, — проясніла знову Марія. — Яка чудесна людина і над усе любить свою Чехію! А яка в нього мила родина, і жіночка, і хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них.
Фріч уже звільнився від обіймів Бакуніна і з щасливим розчервонілим обличчям дивився на присутніх.
— Пані Марія! Добрий вечір! — гукнув він по-чеськи.
— Ви не знайомі? — спитав він Бакуніна. — Це ж українська Вожена Немцова! Пам'ятаєте нашу прекрасну письменницю Божену? Так от — це українська Вожена — Марко Вовчок, їй тільки розкажеш якусь чеську казку, а вона у відповідь з десяток українських варіантів! Наш Неруда заграв колискову, — а вона двадцять українських проспівала, одна від одної краще! Познайомтеся!
— А ми вже знайомі, — відповів Бакунін, і цього разу Марії здалося — він глянув справді на неї.
Єлизавета Василівна запросила всіх до дуже скромного столу Що було на столі — не мало значення, адже вона жила зовсім небагато. Вона раділа, що у неї в салоні відбувалися такі зустрічі, вона пишалася ними, їй здавалося: саме тут, у неї, вершаться великі справи, розв'язуються серйозні політичні питання. Вона з гордістю любила згадати, що саме вона була редактором журналу «Русская речь» (правда, дуже обмежено-ліберального і досить скромного щодо передових ідей). Але ж після студентських заворушень у Москві, в яких брав участь її син, а в її московському «салоні», як і тепер тут, у Парижі, збиралися різноманітні люди — від поміркованих професорів до революційної молоді, — їй все-таки натякнули, щоб вона поїхала з Москви.
Участь її сина в студентських заворушеннях була зовсім невеличка, його й не заарештовували, навіть не затримали, коли він сам прийшов до поліції і сказав, що хоче поділити долю товаришів. Але потім він поїхав у числі трьох делегатів від студентів до Петербурга клопотатися за потерпілих. Взагалі це був чесний порядний хлопець. У всякому разі, ні мати, ні син не стояли осторонь громадського життя. Переконання їхні були нестійкі і якісь строкаті, як і їхнє оточення в Парижі. Та хіба мало було таких? І від цієї строкатості голова йшла обертом.
Інколи Марія думала: «Всі наче вбираються на свято якесь, а свято це не веселить, а тільки шумить їм». І коли їй здавалось, що з'явилась от людина дії, — вона загоралась і хотіла пізнати її дужче. Адже її жива душа жадала живих людей! А коли вже хтось цікавиться Україною, як цей милий Фріч, або неймовірний Бакунін, та ще з таким революційним вантажем за плечима, — як не спалахнути надіями на участь у справжньому, потрібному, живому ділі?
3
Саша нервово поглядав на годинник і вже не думав про те, які матеріали треба замовити на наступні дні в цій бібліотеці,
Вона, мабуть, уже закінчила свою працю за столом, своє писання, над яким сиділа цілу ніч, тільки-но вони розсталися, і, певне, всенький ранок. Оці ще дячки, попи та черниці, які, вона признавалася, їй навіть сняться і не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година — сніданок у всьому Парижі! Значить, вона нашвидку поїла в пансіоні, де мешкає, або по дорозі в якійсь «crйmerie», якщо спізнилась своєчасно спуститися до їдальні і не схотіла завдавати зайвих турбот господині і служницям, і побігла. Куди?
Вчора вона сказала, що їй неодмінно треба забігти хоч на хвилинку до лікарні, до госпіталю для бідних, відвідати нещасну жінку, яка жила на мансарді того ж дому, де й Маріїн пансіон Вона, ця ще не стара жінка, зовсім самотня, і, крім Марії, ніхто не відвідує її, безнадійно хвору, вже приречену Саша знає — Марія обов'язково купить по дорозі якісь фрукти, найдешевший букетик квітів, заощадивши на власному сніданку.
Марія казала, — ніде, в жодному місті, вона не бачила, щоб так любили квіти, як у Парижі. Хіба можна уявити паризькі вулиці, бульвари, парижан без квітів? Біжить якась бідна модисточка з роботи і обов'язково зупиниться купити мікроскопічний букетик з кількох фіалочок. «Дивись, дивись, Сашенько, — часто в захопленні торсала Сашу за руку Марія, — он, бачиш, робітник на риштованні, та он, у синій блузі, каміння кладе, а на кашкеті у нього квітка!»
Вона була в захваті від квіткових базарів. Скільки їх тут, у Парижі, і в самому центрі, і на набережних Сени, і в передмістях. Один, найпишніший та найдорожчий, коло церкви святої Магдалини, туди приходять і приїздять розчепурені пані і купують розкішні квіти, дивовижні рослини, що їх квітникарі викохують і доглядають як дорогоцінні скарби і серед зими продають дари літа й півдня. Звичайно, вони коштують недешево! Але ця купівля не хвилює Марії, її більше зворушує, коли якась бідна жінка, рахуючи і перераховуючи в своєму гаманці заощаджені кілька су, виторговує малесенький горщик з квіткою і пуп'янками — обов'язково приглядається, щоб були пуп'янки, з надією, що цвістимуть довго, вона поставить його у себе на вікні десь високо-високо, десь на сьомому поверсі у своїй мансарді, і радітиме, і милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць.
Найвеселіші й найдешевші старі базари на набережній Сени — цілі поля троянд раптом виникають перед очима. І зовсім тут інші продавщиці, ніж на звичайних ринках з м'ясом, рибою, птицею. На квітникових — вони найпривітніші, невимушене люб'язні, доброзичливі, особливо люблять продавати й давати різні інтимні поради при цьому молодим дівчатам та юнакам.
Але Маруся воліє купувати квіти у вуличних продавщиць — невеличких дівчаток, їх тут безліч — і підлітків, і зовсім маленьких. Одні жваві, моторні, задерикуваті, вони своїм базіканням забивають памороки покупцям, вулиця — їх рідна домівка, вони й співають, і пританцьовують, а вже як посваряться між собою, то такий ґвалт здіймуть, вчепляться у волосся одна одній, зберуть навколо себе юрбу людей і раптом, несподівано для всіх, вмить усе припинять! Маруся купує не в таких розбещених, а в скромних, худеньких,тихих дівчаток.