Марiя
Шрифт:
До Рима приїхав Бородін. З ним накреслили план екскурсій.
От і сьогодні умовились зустрітися увечері коло фонтана Берніні, а до обіду Єшевський ще хотів зайти на пошту. Рідна Юленька, вона знає, що він турбується про неї і про дітей, особливо про новонародженого Петрусика, заочного хрещеника Марії Олександрівни, і не скупилася на листи.
— Prego! (Будь ласка! (Італ.) — усміхнувся йому службовець пошти, подаючи лист і ще аркушик паперу — якусь записку.
Лист від Юленьки! Він з насолодою прочитає його у себе, а аркушик, маленьку записочку, він розгорнув одразу. Що воно таке?
Знайомий стрімкий почерк.
Віддана Вам Марія Маркович і Богдась. З нами Олександр Вадимович Пассек».
От тобі й маєш! Але він зрадів, слово честі, просто зрадів. Йому здалося все навколо веселішим, і він відчув себе не в колосальному музеї, як досі, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Він поспішив в Hоtel Russie, і коли побачив якісь особливо яскраві, зараз зовсім блакитні очі Марії Олександрівни, щасливе обличчя схудлого Саші й веселого Богдася, у нього вихопилося одразу:
— Як прекрасно, що ви приїхали!
— Що ж, всі дороги ведуть до Рима! — сміючись, тиснула йому руку Марія. — Але нам треба швидше влаштовуватися з кімнатами, адже в готелі неймовірно дорого для нас!
— Ну, це влаштуємо! Сьогодні я з Олександром Порфировичем Бородіним будемо у наших художників — тут брат Боткіна Микола, художник Орлов, багато інших, вони допоможуть знайти для вас помешкання.
— І щоб не дуже дорого, — нагадала Марія, — ви ж знаєте, у мене, як завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне від одного, хоча б на одній вулиці з Олександром Вадимовичем.
— І недалеко від вас, дорогий Степане Васильовичу, — мовив Саша. — Який я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули вже без мене, без Марії Олександрівни?
— Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не те що на якісь там два тижні!
Єшевський радів, що все так просто, і не було чого хвилюватись через їхні незрозумілі взаємини. Надаремно він заспокоїв себе. За короткий час він зрозумів, що зовсім усе це не «дуже просто».
Та ніколи він ще не бачив Марії Олександрівни такою щасливою, розквітлою, гарною. Щасливим, наче трохи завжди сп'янілим, виглядав і Саша.
Можливо, їм тільки заздритимуть люди. Хіба щастя може бути винним? Omnia vincit amor... (Все перемагає любов (лат.)
* * *
Вони були такі щасливі, що з ними неможливо було ходити по музеях. Про Сашу і не говорити — хоча він, правда, погоджувався одразу на все, всілякі екскурсії, але лише тому, що мала йти і Марія Олександрівна. Вони жили в іншому світі, може, інколи трохи смішному для сторонніх, може, навіть обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрісному для всіх, — для кого потай, для кого одверто, — у світі своїх почуттів.
Степану Васильовичу часто здавалось, що вони нічого не бачать і не чують, крім одне одного. Та щодо Марії — він незабаром зрозумів, що помилився. Вона раптом ставила питання, які свідчили, що вона з якогось свого, іншого боку дивиться на все і цікавиться всім по-своєму.
Професор помітив, що Марія Олександрівна далеко більше за нього приглядалася до сучасного — не сучасного міста, а людей. Вона швидко опановувала мову, яку почала вивчати давно, і любила розмовляти з випадковими зустрічними. То з жінками коло Maria Miracle — Марії Чудотворної, — які розповідали, що саме ця мадонна найприхильніша до жінок і робить чудеса — miracle, то починала розмову з красунею дівчинкою, яка приходила прибирати кімнату
Навіть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою приїжджим, вона одразу входила в якийсь незрозумілий решті контакт. Ці хлопчиська, як рої настирних мух, обліпляли коляски не тільки на загородніх екскурсіях, а навіть на вулицях міста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь законне мито, вимагали милостині. Навіть милостинею це не можна було назвати, так це було зухвало і безапеляційно! Такі сценки дратували Єшевського, дивували Бородіна, Саша немовби почувався винним, а Марія була в захопленні, і реготала, і ладна була віддати всі гроші, аби чути хлоп'ячі вигуки, спостерігати їхні мінливі, задоволені, замурзані мордочки.
А сьогодні увечері вона кинулася на Єшевського:
— Як! Ви досі не були в «Ель Греко»? У тому ж кафе, казав Анненков, завжди бував Гоголь, там бував ще раніше Байрон;
Ви вже тут три тижні — і не були там!
Єшевський почав перераховувати, де він встиг побувати за ці три тижні, але Марія і слухати не хотіла:
— Сьогодні, зараз же ми йдемо туди! Ви навіть не знаєте дороги? Нічого, я розпитаю!
Вона повела все своє маленьке товариство так упевнено, немов жила тут уже хтозна-скільки часу. По дорозі з привітною усмішкою вона питала напівіталійською, напівфранцузькою, як дійти до п'яцца Іспанія. Від неї кілька кроків до кафе «Ель Греко». Це вона знала з розповідей Анненкова.
Єшевський відзначив про себе, що їй усі так відповідають, наче для кожного приємно послужитися такій привітній молодій дамі.
— Невже це тут? — здивувався Саша.
— Я уявляв кав'ярню далеко більшою і багатшою, — мовив і Степан Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кімнат.
— Саме такою вона мені й подобається, — переконано сказала Марія. — Тільки подумати — тут бував Байрон!
Балакуча, вже в літах, огрядна господиня, яка царювала за касою, охоче показала, де сидів завжди синьйор Ніколо — так вона називала Миколу Васильовича Гоголя. Тоді кав'ярня належала її дядькові з дядиною, а вона була ще маленькою дівчинкою, а втім, пам'ятає синьйора Ніколо. Його всі поважали і, сказати правду, побоювались. Він розмовляв чужою для неї мовою, і вона дивувалась — інколи він з таким серйозним виглядом щось розповідав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне, було щось дуже смішне, як вона вже потім здогадувалась, бо всі починали так сміятися, що дядина приносила сидр, щоб заспокоїти. А взагалі всі намагалися синьйору Ніколо догодити, дядя навіть власноручно варив для нього каву. Що казати, синьйор Ніколо любив повередувати!
— О, так, — сміючись, сказала Марія своїм супутникам, — мій чоловік був з ним добре знайомий, колись, невдовзі перед нашим одруженням, він із Гоголем цілий день провів. Що за людина! Та йому всі його вереди і примхи прощали, навіть не те слово, не «прощали», а залюбки зносили, аби бути близько коло нього.
Господиня кав'ярні, немов розуміючи, про що йдеться, закивала головою.
— Так, так, його всі синьйори художники дуже любили, а мій дядя був просто щасливий, коли синьйор Ніколо приходив до нас, і вже ні на кого з гостей більше не звертав уваги. О! — підняла вона палець угору, очевидно, удаючи дядька, — це великий російський пітторо! У нас всі великі письменники і поети бували і пили нашу каву, — мовила вона з погордою. — Он у тому куточку любив сидіти сам синьйор поет Байрон!