Марiя
Шрифт:
Захотілося йому написати про всі враження, його розпитати. Опанас повідомляв у останньому листі, що хворіє, писав про невдале сватання, про сумну подорож на Україну і брутальний арешт. Тургенев збирався написати про цей обурливий арешт Олександру Івановичу, щоб той надрукував у «Колоколе».
Мабуть, важко йому, Тарасові Григоровичу, нема коло нього по-справжньому близьких, з теплими, рідними руками. Як це страшно бути на самоті, самотнім. Не тоді, коли сам цього хочеш, а весь час... Певне, це найстрашніше в житті. От і люблять його, і шанують, а він однаково самотній — її названий батько, і ніяка слава, ніякі успіхи не можуть замінити найріднішої,
Уночі, після прогулянки до Колізею писала йому листа. Бажалось якнайтепліше зігріти його, приголубити, як дочці.
«Мій друже дорогий, Тарасе Григоровичу!
Чую, що Ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як-то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: «Тарас Григорович! Може, Ви шапку надінете: вітер!» — а Ви зараз і кирею з себе кидаєте. «Тарас Григорович, треба вікно зачинити, — холодно...» — а Ви хутенько до дверей — нехай на стежі стоять. А самі Ви тільки одне слово вимовляєте: «одчепіться», та дивитесь тільки у лівий куток. Я все добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіть себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засіяно?»
Чомусь сльози застилають очі. Ніхто, ніхто не важив так для неї.
Згадала, як уперше дівчинкою «Кобзар» читала, і сама собі присягалася, своїм життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою панночкою або великорозумною баринею. І біль, неймовірний жаль за ним — чого так склалось його життя?
Згадала — розповідав Опанас — дуже Тараса Григоровича любила хрещена мати Богдасика — княжна Рєпніна, Варвара Миколаївна, ще до заслання, ще як був молодим. Вона, Варвара Миколаївна, вразила Марію своїм прямодушним розумом, сердечною простотою. Та хіба серцю накажеш? Шевченко поважав її, звірявся їй багато в чому, але ж не любив. І він самотній. І вона вже нікого не полюбила і теж сама-одна доживає свій вік. А от здалося йому, що полюбив цю Ликеру, кріпацьку дівчину Макарова. Макаров, звичайно, одразу «вольну» дав, але жахався, казав Марусі: «Гарна тварина — і більше нічого, лукава, ледаща і не любить його аж ніскілечки». Нещасливий «батько»! Шкода, що її не було поряд, уявляє, як усі «друзі» з порадами лізли, з осудами та пересудами. Вона розуміє, він жахнувся своєї самотності, а те, що кріпачка, — це тільки полонило його дужче. І всі кажуть — гарна! Її й Тургенев бачив, теж сказав: «Я зрозумів, чому його до неї потягло, але одразу бачив, не те що щастя — ніякого пуття не буде».
Може, й добре, що одразу все порвалось.
Не пощастило йому у подорожі, такій жаданій, такій чеканій, на Батьківщину.
«Їздили Ви на Україну, були Вам там пригоди, писали мені Коли-то побачимось? Буду дожидати».
Вона й так ті три місяці у Петербурзі найчастіше з ним бачилась, усі навіть нарікали. Але ж так мало того часу було. Він і не хотів спочатку, щоб вона їхала, а потім казав: «їдь, доню, подивись світа!»
«Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди заніс який човничок, щоб Ви не од людей почули, а на свої очі побачили, які тут руїни, дерева, квіти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колізеї на самому вишку, на вікні сиділа, а як звідти зійшла, то й сама не знаю...»
Еге ж. Єшевський і Саша далі стояли, і Саша тремтів і бліднув, бо не помітив, як вона швидко нагору побігла, а вже побачив, як звідти махала, щоб стояли там унизу, на неї чекали.
«Була у Ватікані...»
Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, «живих», не копії, а «справжніх», так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи відстала,
«Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене є для Вас фотографії, та як їх передати? Я тут і працюю, і вчуся, і гуляю. Ви напишіть мені словечко, коли час буде. Ви забули чи ні, що ви названий батько? Коли взяли ім'я, то взяли й біду батьківську. Тепер думайте і не забувайте».
Вона всміхнулась трохи сумно. Чи було б її сьогоднішнє щастя, її «миле горе» — бідою батьківською?
Ой, леленько, вона й не знала, й не відала досі, яка то є справжня любов! А любові, як долі, конем не об'їдеш, не обминеш...
«Прощавайте. Бережіть же себе, прошу Вас дуже».
Вона знала — йому буде приємно, радісно, коли вона багато працюватиме, писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його скромній кімнаті-майстерні в Академії художеств вона затишно вмоститься на його турецькому дивані — єдиній розкоші! — і розповідатиме про подорожі, зустрічі, враження, і він прочитає їй нові свої твори, а потім попросить її заспівати, і вона співатиме не тільки українські пісні, а й італійські, що чує тут.
Обов'язково треба швидше побачити Добролюбова, він-то далеко більше знає, ніж Єшевський та Бородін, та й російські художники, з якими вони стрічаються, що робиться насправді навколо, бо щось дуже схоже на затишшя перед бурею, а в день іменин Гарібальді на всіх вулицях і на площі папські солдати ходили великими юрбами, побрязкували, наче застерігаючи, шаблюками, і народ у чеканні затих, немов збирався з новими силами.
В останньому «Современнике» була дуже прихильна рецензія на нове видання «Кобзаря» — вона ще його не бачила, і їй тільки написали, що на ньому стоїть присвята їй!
Але їй так хотілося одержати листа від самого Тараса Григоровича. Надходили листи від Тургенева — не дуже приємні, від Опанаса — після них ставало сумно й ніяково, а інколи вона ображалась і дратувалась про себе.
А від Тараса Григоровича — ні, не було. Невже він так тяжко нездужає, що й написати нема сили?
Вона про нього тут останнім часом багато думала, і навіть приснився він їй, веселий і добрий, — удвох співали «Зіроньку». І вона прокинулась весела, розповіла за сніданням про сон Богдасеві й Саші. Вони, як завжди, пішли втрьох на пошту — Саша, Богдась і вона.
— Prego, синьйора! — як знайомій, з усмішкою простягнув їй листа чорненький юнак.
Вона вже впізнала досить товстенький конверт з адресою, надписаною почерком Івана Сергійовича, — він їй пересилає пошту з Парижа: так і є — в першому конверті ще другий, це від Опанаса Васильовича. Саша ніколи не питав, намагався нічим не виявити свого хвилювання, але від Марії не крилося, як він завжди бліднув і мінився в обличчі.
— Від тата! Лист від тата! — закричав Богдась і потягнув її за руку. — Читай, читай швидше!