Маруся Богуславка

Старицкий Михаил Петрович

А це стоїть потвора...

Сохрон

Не вражай!

Для мене ти та ж сама, як і перше,

Ще більш, либонь, тебе кохаю я,

Моя красо, мій квіте!

Маруся (лама руки)

Боже милий!

Поглянь, пожальсь!! Для чого, брате мій,

Не викинув ти з серця тії бранки,

Що згинула в Туреччині? Нащо

Ти в пам'яті держав мене аж досі?

Час гоїть вже всі врази і стира

Всі

спогади, всі почування наші...

Сохрон

Марусенько!!

Маруся

Ох, клята, клята я!

Не можу вже я серцем відізватись -

Нема його!.. Забудь мене, забудь!!

Не можу я твоєю, друже, бути...

Не можу, вір... не стою я тебе...

Ганеба брать таку собі в подружжя:

Я у паші рабинею була:

Коханкою...

Сохрон

О ірод! Звір неситий!!

Не треба, цить!.. То був нелюдський ґвалт...

Про його я не хочу й знати: крів'ю

Ворожою я змию ту ганьбу...

Але тебе... ти не повинна в тому...

Такая ж ти, як і була...

Маруся

Ой, ні!

Я від паші двох діток маю...

Сохрон

Пекло!

Ай, як пече! П'ять літ скорбот страшних

І катувань немилосердних, лютих -

І все те зніс... Для чого, боже мій?

Щоб скуштувать іще такої муки,

Якої, вір, і в пеклі не бува!!

Маруся

Покинь мене, забудь і залиши...

Сохрон

Що бог з'єднав, того не роз'єднати...

Маруся

Ой горенько! Нащо тобі така?

Візьми другу, хорошу, чесну дівку,-

В Україні багато є квіток,

І кожна з них вважатиме за щастя...

Сохрон

Не треба їх! Це серце навісне

Не міниться; кого вже покохало,

То й до труни кохатиме... Хоч бий,

Хоч рви його на шмаття, хоч залізом

Пройми наскрізь, хоч вугіллям печи,-

До другої воно не затріпоче...

Не зміниться, як гадина...

Маруся (гірко)

Як я?!

За те, що я дітей своїх кохаю,

Що в пелюшках не задавила їх?!

Сохрон

Пробач мені, прости за прикре слово:

У печінках то запеклася кров

І мукою страшенною озвалась...

Пробач, погляньсь... покинь отих щенят -

То ґвалту слід... Що ж проти сили вдієш?

Ти горлиця, яка була й колись,

Ти, як кришталь, і чиста, і прозора,

За перший сніг біліша серцем ти...

Клянусь тобі,

я розмечу сей мозок,

Коли він що хоч потай спогада,

Шість зойшлих літ минули геть без сліду,-

Їх не було... їх з пам'яті зітру...

Учора ми з тобою обручились...

Учора, вір... Малжонка ти моя!..

Покинь... турчат, і все минуле згине!..

Маруся

Дітей своїх? Свою б то душу й кров?

Та швидше я з грудей це серце вирву!

Ти правиш те, на що не піде й звір.

Не відаєш, що матір чує в дітях?

В них все життя, всі думи, всі гадки,

Всі матерні найкращі поривання,

Утіхи всі, і радощі земні,

І пам'ятка перебутого щастя...

Сохрон (хапа її за руку)

Так щастя? А?! Зазнала, значить, втіх?

Учаділа від пестощів... з коханцем?

Мене ж... ха-ха!.. забула? Продала

І честь свою, і гонор мій, і бога,

І всі клятьби невірі з-за розкош?

Змія! Убить!! (Добува запоясника.)

Маруся (розпахує одіж)

Пройми це серце наскрізь,

Нехай воно заклякне у крові!

О, буде то мені рятунок в скруті!

Сохрон (кида ніж)

Кінець всьому! Тут пустка! (На перса.)

Маруся (по паузі)

О, прости!

Бог попустив, чи сатана піднадив...

Я не змогла перебороть жаги,

Яка мене зненацька охопила;

Чи чарами це серце понялось,

Чи хто надав мені отрути-зілля,

Чи нашептав... не відаю... а вмить

Вогнем занявсь мій мозок... кров збуяла!

Любила перш як друга я тебе,

Як лицаря, як брата... а кохання

Іще тоді не відала цілком;

Але воно озвалось самовладно

І всю мене спалило нанівець!

Сохрон

І ти забуть невіри не здолаєш?

(Важко дише.)

Дітей... турчат покинуть...

Маруся (сплеснула руками)

Боже, ні!

Над силу то, над силу!

Сохрон

А! Так годі ж!

(Добуває шаблю.)

Поквитовать з ним горе!

Маруся

(кинувшись, уздріла, що палац горить; хапає Сохрона за руку)

 Ай! Рятуй!!

Горить палац... із вікон дим і пломінь!

Ой, діти там! (Біжить.) На бога! Пробі!

(Кидається в двері; але вони затасовані і горять; пробує марно влізти в вікно.)

Сохрон

(спочатку остовпів, але зараз до Марусі)