Матадор. Нотатки авантюриста

Зарудко Ігор

– Що за херня? – обурився Ромашка.

– Ща розберемося. Ща, старий, – сказав я. – Головне, не нервуй.

Його

це, звісно, зачепило, і він почав нервувати.

– Будемо обходити?

– Та ні, давай так, через паркан.

Утім, через паркан лізти не довелося. Ми були не перші, хто піднімався тими сходами, тож у сітці була невелика, але цілком пристойна дірка для наших тіл. За кілька секунд ми вже стовбичили на території пансіонату. Довкола було тихо, як на цвинтарі. Здавалося, що тут узагалі нікого нема. Ми пройшли метрів п’ятдесят

і почули якісь звуки. То були собаки. Не дуже великі, але злі. Мабуть, вони злилися більше на своє життя, ніж на нас, та ми потрапили не в той час і не в те місце. Гавкали вони, курва, довго. І потроху підходили все ближче й ближче, наче готувалися до атаки. Правда, я їх розсекретив, бо їхній план був доволі простий: обійти нас із двох боків, хапонути за ногу й при цьому не отримати по сраці. Один пес був просто смішний. Я, звісно, сміявся, і його це злило. Словом, ми йшли, а вони гавкали. Я їм по ходу всього цього дійства щось пояснював. Аж раптом:

Конец ознакомительного фрагмента.