Матадор. Нотатки авантюриста
Шрифт:
Отож, ми домовилися зустрітися саме під «холодильником». Я розумію, що це не дуже романтично, коли ти телефонуєш своїй дівчині й кажеш: «Привіт, мала! Давай зустрінемося під холодильником». Але я вже звик зустрічатися саме там, тож і не став вигадувати нічого іншого.
Запити мого серця, здається, були розв’язані, а от запити мозку – ні. Я пам’ятав, що мені треба якось розставити крапки над «і» з дівчиною, з якою ще й досі начебто «зустрічаюсь». Я вирішив не затягувати з цим ділом. Есемеснув і їй: «Давай зустрінемось о 18.20. Під холодильником». Так-так, знову під холодильником. Кінець так кінець.
Ми зустрілися
– Нам краще з тобою розбігтись.
Може, це було й неправильно, та я це зробив.
– Що? – не зрозуміла вона.
– Кажу, нам краще з тобою розбігтись.
– Як це?
– Ну, бажано без істерик. Так, як роблять дорослі люди. Зрештою, можеш розбити чайний посуд, я заплачу. Бий.
Вона дивилася на мене й, здається, не могла повірити в те, що почула. На очах у неї були сльози. Мені стало якось не по собі.
– Я чогось думав, ти сприймеш це більш спокійно. Ми з тобою останнім часом не дуже ладнали. Весь час сварились. Я думав, для тебе це не буде несподіванкою. Ми ж недовго й разом були… Ну… слухай, заспокойся… Чуєш… Я так не люблю, коли хтось плаче, а тим паче, коли дівчина… І через мене…
– Я не хочу тебе бачити. Іди звідси, – сказала вона.
Я встав, зав’язав шарф, побажав їй знайти справжнє щастя. Її сльози мене бентежили, але я нічого не міг тут вдіяти. Просто взяв і пішов. Я зробив те, що хотів. «Ось так і розійшлися наші дороги», – зринула в моїй голові якась заяложена фраза.
Вийшовши з кав’ярні, я вдихнув на повні груди свіже весняне повітря, і мені аж полегшало. Ну як я вам?
Пішов під «холодильник». Стояв під ним недовго, бо з підземки якраз вибігла Марія – моя золотава дівчинка, моє кохання з першого погляду й до останнього подиху. Я пішов назустріч.
– Привіт! – обняв я її.
– Привіт! – притулилася вона до мене.
Ми привітались майже водночас. Узялись за руки й глянули одне на одного. Так починалося нове життя.
– Я вільний, як орел, – пожартував я.
– От і добре, – сказала вона й поцілувала мене.
Ми довго гуляли під дощем, узявшись за руки, про щось говорили, потім пили каву. Нам здавалося, що ми знаємо одне одного давним-давно, нам було добре вдвох. Потім я провів її до автобуса й знову дивився на неї крізь скло, аж поки вона не поїхала. Хочете вірте, хочете ні, але через три дні наших побачень ми освідчились. Я сказав, що покохав її з першого погляду, а вона засміялася й відповіла: «І я тебе теж».
4
Тоді я працював на одну телекомунікаційну компанію, яка мені просто осточортіла. Мені було так «приємно» там працювати, що я, здавалося, не міг дихати на повні груди, а якщо точніше – не міг дихати взагалі.
Я вступив до вишу за розрахунком, але прорахувався. Це я зрозумів на четвертому курсі, коли спіймав себе на думці, що хочу звідти звалити. Однак повага до батьків не дозволила мені це зробити. Університет я таки закінчив. Але ще на четвертому курсі почалася моя «кар’єра» інженера зв’язку в цій-таки телекомунікаційній
У мої обов’язки входило слідкувати за трьома регіонами України – Харківським, Полтавським і Сумським. Те, чим я займався, було не дуже цікаве й аж ніяк не романтичне. Словом, щодня рівно о дев’ятій починався робочий день. Рівно о дев’ятій треба бути на робочому місці, як штик. Запізнення – смерть. Рівно о шостій – робота закінчувалась. Але якщо йдеш з роботи на початку сьомої, то на тебе дивляться так, наче ти тікаєш звідти потайки. До того ж, тебе ще й записують у «чорний список». Моє прізвище було там ледь не на кожному рядку кожної сторінки. У відрядження я їздив часто, здебільшого в Полтавську область, найчастіше в Кременчук. За півтора року я був там разів сімнадцять. Сімнадцять… Сімнадцять… Місто непогане, але ж сімнадцять разів – це вже надто.
Кілька слів про тих, із ким мені доводилося працювати. Це щось на зразок команди супергероїв, у кожного свої можливості, але в моєму випадку – у кожного свої задрочки. Одного звали Армен. Він був родом із Вірменії. Там у них, мабуть, кожного другого чоловіка звати Армен, а решту – Арсен. Армен постійно ходив у чорному, а літом одягав синю футболку з написом «Вірменія». Чудовий пацан. Ми з ним потоваришували. Разом устрявали у всілякі халепи, разом вибиралися з них, а одна з наших поїздок на машині, коли ми були напідпитку, ледь не закінчилася доволі сумно.
Моїм гарним другом був також Валерій Петрович. Цей чоловік був дуже прямий. Він постійно мені казав, що я погано виглядаю, що довге волосся мені не личить, що я схожий із ним невідомо на кого, тільки не на людину, що мої кеди такі самі, як він носив, коли був малий і жив у дитячому будинку… Але я на нього ніколи не ображавсь. Ми з ним і досі дружимо. Хоч я його вже давненько не бачив.
А ще я пам’ятаю Романа. Йому було років тридцять п’ять. Його називали Карлсоном. І він постійно пересипав свою мову одними й тими штучками: «не было печали, просто уходило лето», «кстати, о птичках» і «тыш-ты-тырыш-тыш-тыш». Якось ми з ним поїхали на два дні до Києва «підвищувати кваліфікацію». Нам дали номер на двох. Ми затоварилися пивом і ввечері почали готуватися до «підвищення». Хильнули десь по літру. І я ненароком видав його «не было печали, просто уходило лето».
– А знаешь, почему не было печали? – спитав він у мене.
– Ні, – кажу, – не знаю.
– Потому что просто лето уходило! Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.
Його слова збили мене з пантелику, і я заснув, так нічого не промовивши на це. Уранці я не згадував про нашу вечірню розмову. Їдучи в Харків, ми знову пили пиво. І я вже нічого в нього не питав. Якби він мені ще щось таке сказав, то я б не знав, що йому відповісти.
А одного разу я поїхав у відрядження в селище Буринь із водієм, який на початку моєї кар’єри інженера не пускав мене до себе в машину. Але зараз ми мчали автотрасою Харків – Суми, де ями були розміром з машину, яка в них потрапляла. Словом, якщо перед тобою їде машина, а потім раптом зникає, то не варто хвилюватися й думати про різні паранормальні явища, треба бути лише максимально уважним – попереду яма. Затягуй пасок безпеки, бо ти наступний.