Матадор. Нотатки авантюриста

Зарудко Ігор

Довелось знову дзвонити Роману.

– Алло! Чуєш?

– Да! Да! Говори! Где ты?

– Я на шістнадцятому.

– Хорошо. А теперь видишь там такие как бы маленькие ступеньки, как бы маленькая лестница такая.

– Ну ти, Ромо, звісно, мастак пояснювати. Нічого такого тут нема.

– Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш. Посмотри внимательно. Возможно, она еще выше. Возможно, ты не на шестнадцатом этаже.

– Може, я збився на шостому, а потім подумав, що все нормально, – сказав я. – Коротше, я просік: мені треба знайти маленькі зелені сходи. Давай, до зв’язку. Дякую.

– Давай.

Я знову рушив угору сходами. «Ну й місцина. Просто

жах». Піднявшись ще на три поверхи, я нарешті побачив оті Ромчині сходи. Вони й справді були зелені й круто здіймались іще вище. Це мене не дуже радувало, але я все-таки поліз далі. То були сходи-серпантин, до того ж, дуже незручні. Здавалося, їх робили для якихось карликів або для отих ото голубів-здоровил.

«Ці сходи точно для отих голубів, – бурчав я собі під ніс, – щоб вони спокійно затягували свої жертви на дах і там їх шматували. Тьху! Ну навіщо я про це думаю! Лізу невідомо куди й думаю про таке». На мить я зупинився. Важко й глибоко вдихнув, видихнув і подерся далі. Мені здавалося, що цим зеленим сходам не буде кінця. Але він був. Коли сходи скінчилися, я потрапив у якесь сіре приміщення з жахливим запахом. Світла не було. Я дістав ліхтарик, увімнув його й почав уважно оглядати місцину. Усе було майже таке, як і поверхом нижче, де гуркотіли старі механізми й стугоніли поршні… Але тут не було ні голубів, ні сорок, словом, жодних птахів, а тим паче тих, що шматували свої жертви. «Мені починає тут подобатись», – прошепотів я. Походивши туди-сюди, я нарешті знайшов той довбаний контейнер. Зробив свої справи й дав ногам волю, тобто дав такого дьору, що й не помітив, як опинився на першому поверсі. Роззирнувшись, я побіг до дверей і кулею вилетів надвір.

Постояв кілька секунд. «Як так сталося, – подумки спитав я сам себе, – що я вибіг не із середніх дверей, – тих, що другі зліва, якщо стояти лицем до елеватора, через які я, власне, й заходив, – а з перших дверей зліва, якщо стояти лицем до елеватора?» Цього я не розумів, натомість точно розумів, що треба якнайшвидше звідти вшиватись. Але оті «середні двері» ще й досі не дають мені спокою.

– Я вже йду. Бувайте здорові! – кинув я охоронцеві.

– Так, підожди! Тебя нада виписать.

– «Виписать»? Ну-то давайте, «виписуйте».

– Так, ти у нас Зааааруууудко.

– Це я.

– Усьо, можеш іти. Я тебя виписал.

– Бувайте.

Я розвернувся й пішов до машини, де мирно похропував водій. Сів, і ми поїхали. Я озирнувся й востаннє глянув на елеватор, на цього залізобетонного радянського монстра. І мені здалось, що він хитнувся, ніби натякаючи мені, щоб я сюди більше ніколи не повертавсь. У мене аж мурашки по спині побігли.

З тих пір мені часом сняться сни, у яких я бачу шістнадцятий поверх, сороку розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, голубів-здоровил, жінку з величезними очима в дранті… і навіть Гошу. А ще я тепер точно знаю, що голуби не такі вже й прості птахи – вони дуже-дуже хитрі. І я впевнений, що в них точно є десь матка, якій вони поклоняються. Така собі голубина матка-монстр.

5

– Батьки запрошують тебе, тобто не тебе, а нас, на дачу, – сказала мені якось Марія. – Хочуть з тобою ближче познайомитись.

– Непогана ідея, хоч і стрьомна, – мовив я.

– Та не переживай, вони в мене класні.

Її батьків я вже бачив, бо час від часу забігав до своєї Вишні (так я називав Марію), щоб посидіти в неї або забрати її й кудись поїхати погуляти. Частіше було друге. У

неї вдома ми залишалися дуже рідко. Її батьки й справді були класні. Добрі, веселі й неординарні настільки, наскільки можуть бути неординарні батьки. Словом, я погодився.

Якою була в той день погода, я не дуже пам’ятаю, навіть пору року не пам’ятаю. Але яке це має значення! Вони запросили на шашлики. По дорозі я купив коньяк із трьома зірочками й червоне напівсолодке вино для жінок. Мені найбільше подобаються грузинські вина, тож, коли я йду до когось у гості, купую саме їх. Так би мовити, популяризую Грузію.

До дачі ми добирались електричкою. Я майже всю дорогу спав, а Марія читала. Їхали близько години, може, більше. Вийшовши на платформу, я розпростер руки й обійняв повітря – чисте, як погляд малюка, прозоре, як вода в ранкових лиманах. Потім ми почимчикували в напрямку дачі, про «географічне положення» якої ми знали тільки приблизно. Точніше, знали не «ми», а Марія. Я взагалі не знав, де я, не кажучи вже про ту дачу. Довкола було багато дерев, стежечок, а ще дорога, платформа й люди, люди, скрізь люди з великими торбами. Люди йшли з електрички й на електричку.

– Нас не зустрінуть? – спитав я.

– Та я сказала, що ми й самі доберемось.

– Ти впевнена?

– А тут усе просто. Я приблизно пам’ятаю, куди йти, – сказала Вишня, і ми пішли до краю платформи. Спустившись із платформи, звернули в лісосмугу, через яку звивалась вузенька стежечка, оминаючи старі, подекуди повністю сухі дерева. Час від часу нам траплялися собаки.

– Тут є такі, яким краще не показуватись, – учепившись за мою руку, шепотіла Марія.

– Це ти про що? – спитав я.

– Про собак.

– Ну ти даєш. Вони всі добрі. Усі до одного. Усі, чуєш? – наголосив я.

Ми блукали стежками десь хвилин двадцять п’ять. І, звернувши знов не туди, куди треба, натрапили на цілу зграю собак, найзліших собак у цьому дачному містечку, як мені потім сказали. Троє з них були надто активні й голосно гавкали, немов натякаючи на те, хто тут, на цих п’яти квадратних метрах, хазяїн. Решта просто стояли мовчки, а я з них сміявся. Марія сховалася в мене за спиною.

– Не бійся. Усе буде добре, крихітко. Вони нас не чіпатимуть. Повір. Вони не чіпатимуть. Заспокойся.

Ми пройшли повз них, точніше – вони пропустили нас повз себе, а потім неначе почали гнати нас кудись. Ми їм явно заважали. Тоді я зупинивсь.

– Ну, чого ти, чуваче? – сказав я одному з них. – Ти ж хороший. У тебе шкіряний ніс. Я люблю вас усіх, собак, а ти гавкаєш на мене. Думаєш, я тебе ображу? Думаєш, я завдам шкоди твоєму дому? Ні! Твій дім – мій дім. У нас із тобою одна Батьківщина!

Та попри всі мої вмовляння, собака гарчав іще сильніше. З його рота бризкала слина, долітаючи аж до мене, хоч я й стояв десь метрів за два від нього.

– Слухай, чуваче, заспокойся, – продовжував умовляти я пса.

– Тікаймо! – закричала Марія.

Я, взагалі кажучи, був не проти, але варто було мені повернутися спиною до пса, як він починав наближатись. І по очах було видно, що я йому не подобаюсь. Я присів і щось довго говорив йому. Але йому, здається, було байдуже. Він продовжував своє. Коротко кажучи, наш «діалог» привернув увагу дачників. Вони повиходили й почали проганяти не так собаку, як мене. Я й пішов. Очевидно, я набрид тому собаці, бо він не став за мною йти, а ще трохи погавкав і заспокоївся. Мабуть, він подумав, що переміг. А я й досі думаю, що переміг таки я.