Мати все
Шрифт:
– Брате, не роби цього! – сказав той, тицьнув у підбите око: – Ось! Тебе чекає те саме. Давай я просто дам тобі поміж очі, і ти підеш… Подумаєш, поки не пізно. А я лікарку затримаю…
Ліда почервоніла до скронь:
– Прошу вас… одну хвилину почекати в коридорі.
– Ти скоріше сама звідси вилетиш! – вигукнув нахаба.
Ліда безпорадно озирнулася:
– Якщо ви негайно не вийдете, то я…
Стас роздратовано знизав плечима:
– Лідо… Я так і не зрозумів…
– Що ти не зрозумів, брате?! – здивувався пацієнт. – Ти глянь на неї! Вона ж не своя від щастя!
І то була правда.
До ночі
Близько півночі прослизнула до вітальні, побачила у кріслі нерухому постать.
– Матусю, не спиш? А я… ми… – І всі страхи через край. – Він мене заміж кличе, мамо!
Іветта Андріївна витримала пекельну паузу, глянула на доньку.
– …Тільки пообіцяй, Лідочко. Ти ніколи не зміниш прізвища і не покинеш брата.
Благословення! То було благословення. Ліда кинулася до матері, упала біля крісла, обхопила обома руками її коліна.
– Матусю, рідна! Я ніколи не покину тебе і Платона! Клянуся найдорожчим! Тобою! Клянуся тобою, матусю!
– Весілля – не раніше як за місяць, Лідочко, – відповіла Іветта. – Інакше не встигну підшукати для тебе пристойне житло неподалік від нас.
– У мене буде своя квартира? – просяяла Ліда.
Увесь місяць до весілля – шлюзи прорвало – говорили, говорили… Стас про свою рідню два слова, а Ліда зупинитися не могла: вона – п’яте покоління лікарської династії. І працює у звичайній поліклініці саме тому, що Вербицька, бо Вербицькі не шукають легких шляхів. Тато-академік теж починав у звичайній лікарні. І мама… Але вони змогли заробити не тільки ім’я, а й статки. Бо працювали і працювали: практика, наукові дослідження, дев’ять років у Африці, а це не рай – спека, протиінфекційні препарати, кулемет у вікні, привізна вода… І справа не у грошах, якими щедро оплачувалося це пекло, – у набутті нових знань, бо Вербицькі…
– Ти теж була з батьками в Африці? – запитав Стас.
Ліда перелякано смикнулася. Кивнула.
– Я мало що пам’ятаю… Чотири стіни… – пожвавішала, завелася. – Чотири стіни! При військовій частині – кімната для дітей цивільних і офіцерів. Цілодобова. Я майже не бачила маму з татом. Вихователька… Лариса Дмитрівна… Така тепла. Навіщо про це? Мама й тато… Хочу, щоб ти знав про Вербицьких головне: Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей.
– Нормальна позиція, – знизав плечима Стас.
Згадав свою багатодітну родину. П’ятеро – не один. Не розженешся квартирами розкидатися. Тато помер, як Стасові два роки виповнилося, мама все життя в педагогічному колі – підлогу в школі миє. Добре, хоч Стас – найменший. Старші брати і сестри з батьківської чотирикімнатної квартири на Троєщині вимелися, грошима скинулися, щоби він міг за інститут платити, власну справу розпочати. Нормально розпочав. Хлорка – не «Шанель № 5»: про неї, може, не всі мріють, та кожному потрібна. Тхне? Нормально тхне! На півкитайця-«черрі» вже навідкладав! Далі знає як: дочекається маминої смерті, поміняє троєщинську «хрущобу» на житло ближче до центру. І – чао, Троєщина! Проте у ньому вже тепер не розпізнати традиційно осміяного «хлопця
– Нормальна позиція, – повторив. – Мабуть, усі батьки, що мають одну дитину, вирізняються жертовністю. Аби потім не дорікали.
Ліда почервоніла. Дрібно закліпала, наче в око влетіла мала комаха.
– Я не єдина дитина, – сказала. – У мене є брат.
Стас не повірив. Жартує? За три місяці хронічних зустрічей, за цей місяць до весілля – і ні слова. І… де він є? Чому Стас досі не зустрівся з ним? Ліда про всіх розповідала– захлиналася – дідів-прадідів згадала, а про брата… Не лікар? Сантехнік? Мандрівник-вільне серце? Порожнє, неродюче гілля на славетній генеалогічній деревині?
– Судячи з віку Іветти Андріївни, брат старший за тебе і живе десь далеко, – висунув найвірогіднішу з версій.
Ліда напружилася, винувато всміхнулася.
– Мама тобі все розкаже… Потім…
…Мама? Геніально!..Потім? Ну просто збиває з ніг! Стас відчув: думки розпливаються і вже не тримаються купи. Знітився. От, от! Те ж саме сталося під час несподіваної розмови з Іветтою за десять хвилин до фаршированої щуки. Майбутня теща говорила холодно і переконливо, Стасові думки поховалися по узбіччях, ніби вивчали нові правила, за якими далі жити. І це… назавжди?
Дезінфікатор смикнув головою – скинув марево. Напружився – та ні, йому тещині забави по цимбалах, погралися й досить!
– Ти розкажи, Лідо, – сказав надто жорстко, як для нареченого. – І зараз же…
Вона ще більш винувато усміхнулася, обхопила Стасову руку. Притулилася до неї гаряче, всім тілом – лице в плече, груди в лікоть…
Стас відчув під своєю долонею пружний Лідин живіт. Дихає. Просить… Так! Не жадає чи вимагає – просить… Так відчайдушно, що хочеться ухопити її за волосся, смикнути щосили, щоб аж зойкнула, повалити і…
Стас рвучко занурив руку в густе Лідине волосся… Навіщо собі брехати – найбільше його збуджувала і дивувала незрозуміла Лідина покірливість, така нелогічна і протиприродна для освіченої, багатої, красивої… Як пояснити? Чому? Дезінфікатор розсудив просто – у ньому справа! Це він – харизматичний, сексуальний і неперевершений володар хлорки і жіночих сердець! У нього і до Ліди тих баб було – як мікрофлори у ШКТ.
…Ухопити, щоб аж закричала! І знає ж, певно, лукава, знає, що коли вона отак притуляється… Як божевільна жебрачка! Як полонянка! Як тваринка… Він відчуває себе Богом і хоче її до оскаженіння.