Мати все

Дашвар Люко

Ліда впала на край ванни, притисла до лиця кулачки. «Ні… Ні! Не хочу! Не віддам!» І так відчайдушно. А кулачки – все міцніше, аж нігті у долоні вп’ялися. Якби не Ангеліна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Ліді в обличчя холодною водою, обійняла, зашепотіла:

– Дитино, не дратуй матері. Їй, бідолашній, і без тебе гірко. Чого завелася, як дурна? Хіба не знаєш: на неї це не діє. Давай уже – роби, як каже. Однаково на її вийде.

Ліда випручалася з няньчиних обіймів. Глянула на неї вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вітальні.

Тихо опустилася в крісло навпроти матері. Завмерла.

Іветта Андріївна перевела погляд із дверей Платонової кімнати на доньку, ледь помітно всміхнулася. «От і добре, Лідочко, – говорили

її очі. – Завжди роби так, як у нашому домі заведено. Хочеш поговорити – заспокойся, візьми себе в руки. По-інакшому тут не буде!»

У відповідь на материні думки Ліда раптом глибоко видихнула й опустила голову. «Останній штрих. Схили голову і слухай, – констатувала Іветта подумки. – По-інакшому тут не було ніколи». Поправила бездоганну зачіску…

– Річ навіть не в тому, що твій чоловік не став частиною нашої родини… Я не звернула б на це уваги, якби він не впливав на тебе так згубно. Ще трохи – і ти забудеш, що ти Вербицька. І ніякі успіхи на професійній ниві не допоможуть тобі повернути почуття самоповаги, гідності й упевненої рівноваги, якими завжди відзначалися всі представники роду Вербицьких. – Знизала плечима з прикрістю. – Ти вже ридаєш… Як невихована істеричка без краплі здорового глузду…

– Прости, мамо…

– А що буде далі? З таким істеричним, розбурханим світосприйняттям, яке є безумовним результатом твого невдалого шлюбу, ти сподіваєшся допомогти Платону? Ти погубиш його. Чи, може, ти плануєш взагалі не провідувати брата? Тоді ти теж його погубиш. У свідомості Платона жили чотири непорушні постаті – ми з татом, ти й Ангеліна. І не мені тобі переповідати, що сталося з Платоном, коли твій тато покинув нас. І не мені тобі жалітися, що скоро і я навіки піду слідом за татом. А потім Ангеліна. Ти лишаєшся єдиною людиною, спроможною вберегти брата від усіх небезпек цього страшного, безжального світу.

Замовкла. Подивилася на доньку.

– Час вибирати, Лідочко. Ми чи він.

«Ви! Ви!» – прокричала б. Та – ні. Ні! Кричати не можна. Узяла себе в руки, спокійно кивнула:

– Ви. Я ніколи не покину вас із Платоном, мамо.

Учепилася в крісло, аж нігті побіліли, очі з орбіт, ніби за мить голову відрубають.

– Я аналізую… Аналізую… – заговорила так старанно-спокійно, що і мед так не ллється. – Для нас усіх краще, щоб я зараз… не розлучалася. Розлучення… такий стрес. Я нервуватиму… Я точно нервуватиму і плакатиму… Бо я кохаю його. Люблю і нічого не можу з цим удіяти, мамо. Можливо, ти маєш рацію, і Стас – зовсім не та людина, яка мені потрібна, але я нічого не можу з собою вдіяти. Люблю. І він мене любить. Краще не розлучатися. Навіщо? Ти… забудь про Стаса. Забудь, матусю. Викресли його зі своєї свідомості, і я ніколи не нагадаю. Він ніколи не з’явиться тут, ніколи не потурбує Платона… А з часом… З часом я, певно, прозрію, бо ти завжди кажеш правильно, мамо, і розлюблю його… Обов’язково розлюблю і тоді… Тоді я неодмінно розлучусь, але вже не плакатиму і не переживатиму, не потривожу Платона, і ти… Ти побачиш, що так… краще…

Ліда замовкла, серце кричить: «Повір!»

– Ти рухаєшся шляхом надзавдань, Лідочко, – сказала Іветта Андріївна.

– Я зможу, – відповіла справді спокійно, бо уже вірила – зможе. А куди дітися?! Іншого шляху просто не було. За рік життя зі Стасом Ліда вже навчилася приховувати всі емоції, пов’язані з матір’ю і братом. Зробити те саме для Іветти не складніше.

Е-ех… Наївна. Вовчий хвіст в ополонці.

За три роки після одруження ні Стас, ні Іветта так і не забули одне про одного. То стикалися просто посеред вулиці, то чули неприємний голос відвертого ворога у телефонній трубці, то списували одне на одного будь-які негаразди, що траплялися з Лідою. Та й сама Ліда – наче дровиняка в оці: причина іхнього знайомства і нелюбові, як її не уколоти!

Вона не зважала. Вона знову і знову відчайдушно перекроювала власне життя, тільки б зберегти двох дорогих, потрібних як повітря, невблаганних людей, хоч точно знала: справа ця безнадійна, бо причина взаємної

нелюбові Іветти і Стаса – Платон – була тотемною і недоторканною.

Платон… Якби не було Платона! Тоді б мама і Стас… Ліда лякалася власних думок, та вони примушували усвідомити ще один незаперечний факт: Стас і мама не єдині, заради кого вона ладна зі шкури пнутися. Ще є Платон, і коли їй вже розриватися, то не навпіл. На три шматки. Якби не було Платона…

Та Платон був. І щоб навідуватися до брата щоранку, коли Стас працює, Ліда покинула роботу в районній поліклініці й пішла працювати у приватну клініку – тут і навантаження менше, і графік прийомів зручніший. Іветта проковтнула новину без коментарів, але всміхнулася вдячно, бо тепер Ліда значно частіше спілкувалася з братом. Стас взагалі подумав, що це перемога над ненависною тещею, а Ліда…

Ліда раптом усвідомила, що затишний кабінет у приватній клініці – єдине місце, де вона має повне право не думати про маму, Платона і Стаса. І чомусь не засмутилася. І здивувалася тому, що не засмутилася. І пояснила собі це тим, що завжди любила свою професію. «Звичайно, цей шлях не можна вважати традиційним для Вербицьких, – розмірковувала. – Але тут по всьому більше перспектив для розвитку і набуття досвіду. Сучасне обладнання, колеги-професіонали. І Зоряна… Як добре, що тепер я знаю Зоряну…»

Зоряна Шошак, витончена західнячка з дипломом Львівського медуніверситету, вже третій рік із завзяттям практикувалася в столичній клініці, після прийому пацієнтів іноді варила для колег неперевершену каву, зверталася до Ліди виключно «пані Лідо» і на «ви», хоч була на два роки старша за Вербицьку, ніби раз і назавжди визначила межу, за яку – ні словом, ні вчинком. Та саме до неї професорська донька відчувала неймовірну душевну прихильність, і хоч як намагалася пояснити собі незрозумілу потребу перекинутися із Зоряною словом, пояснень не було. Хіба що так: нова тема, яку вільно і безпечно можна було обговорювати і з мамою, і зі Стасом. Зоряна… Ліда розповідала їм про Зоряну і дивувалася, як однаково скептично і мама, і Стас сприймають її розповіді. «Господи, до чого ж вони схожі, – вражалася. – За що ж так ненавидіти собі подібне? Що їх зупинить?»

Надія зажевріла несподівано. У двадцять шість – три роки у шлюбі, стільки ж у професії – Ліда завагітніла. «Це їх примирить! – зраділа безмежно. – І бути не може інакше. Дитинка… Ясне, безгрішне… Вони любитимуть її. Бог бачить!»

– Рано, – констатувала Іветта.

– Рано, – ховаючи роздратування, буркнув Стас.

– Аборт робити пізно, – збрехала Ліда, придушуючи всередині моторошний дитячий страх. – Народжувати треба…

Розділ 2

Ліда заборонила собі навіть подумки повертатися до тих слів. «Дитина! У мене буде моя дитина! Вона збере докупи наші серця – моє, мамине, Стасове… Вони тільки побачать її і розтануть. І любитимуть… мене! Бо це я їм дам те світло! Ту дитину!» – повторювала з фанатичною впертістю.

Та цього чорного осіннього вечора, коли вітер невблаганно знищував найменші острівці спокою, проникав у саму душу, нутрував у ній, розкидав думки, вишукуючи найпотаємнішу, а знайшовши, кидав у дощ, щоб той змив геть усі нашарування вагань і сумнівів, залишив тільки прагматичний факт, чи, навпаки, потопив факт і залишив самі вагання і сумніви – коли Стас поїхав, так і не дочекавшись вагітної дружини, коли їдкий запах ліків від маминого халата викликав нудоту, а непотрібна гумова потвора валялася в кутку вітальні, Ліда раптом подумала про те, у чому боялася зізнаватися собі. «Рано… – промайнуло. – Рано мені бути матір’ю… До Платона – як? Стас нервується… Мама ледь стримується… Чому я вигадала, що любов до моєї дитини примирить їх? Адже любов до мене їх не примирює. Чому я не зрозуміла цього раніше? Пізно… щось міняти… Ой як пізно…»