Мати все
Шрифт:
Отямився. Відсторонив рукою Ліду обережно.
– Ні, – повторив. – Ти розкажи. І зараз же…
Розмови тоді так і не вийшло. Із двадцяти безладних слів Стас узнав небагато: брата звати Платон, на дев’ять років молодший за Ліду. Їй двадцять три, а йому лише чотирнадцять. Геній. Без шкіри… Все!
– Мама дуже наполягала, щоби ти дізнався про Платона від неї…
Мама? Знову мама?! А вона, часом, свічку над їхнім ліжком тримати не збирається? Якщо перша скрипка в її руках, то краще вчасно порвати струни. Від тиші не оглухнуть, краще одне одного розчують.
Стас обійняв
– Я чи вона! – резюмував, намагаючись не культивувати в душі перші паростки ненависті до майбутньої тещі.
– Ти! Тільки ти, Стасе! – усміхнулася. – Дарма ти так остерігаєшся мами. Вона подарувала нам квартиру, ми житимемо окремо. А Платон… Можливо, цього року ти взагалі не побачиш Платона… Мама вважає, треба дуже делікатно і дозовано підходити до появи нових облич у свідомості брата… І до зникнення звичних. Тож я… я іноді провідуватиму Платона. Добре?
Та що ж там за Платон такий?!
На полотні щирих розмов зяяла рвана дірка невідомості. Стас відчував себе агентом-новачком спецслужб, якому ніяк не довірять доступ до файлів найвищого рівня секретності.
Занервував. І одного дня за тиждень після весілля, коли Ліда здригнулася від раннього телефонного дзвінка, вислизнула з його обіймів, схвильовано проговорила в слухавку: «Біжу, мамо!», похапцем зібралася і вилетіла з їхньої двокімнатної квартири у новобудові, він пішов услід і за десять хвилин після дружини подзвонив у двері тещиної оселі.
Бо досить! На весіллі таємничий Платон так і не з’явився. Після весілля Стас запропонував Іветті познайомити його з Лідиним братом чи принаймні розповісти про нього, але теща заявила, що час ще не настав.
– Господи, Стасику… – Ліда відчинила двері і, як здалося Стасу, дуже перелякалася.
Та від дверей не відійшла. Заступила дорогу, простягнула до нього руки.
– Благаю… Почекай мене вдома. Я не затримаюся довго…
– Ні.
Стас ухопив Ліду за плечі. Силоміць – до стіни. «Яка ж вона тендітна й беззахистна», – промайнула невчасна думка.
– Мами нема, Ангеліна пішла на базар, я не можу, не можу зараз… – Ліда, здається, навіть не звернула уваги на грубощі, знай белькотіла оте «не можу, не можу»… Заглядала йому в очі благально і віддано.
Стасу стало соромно. Та що це він? Увірвався, руки розпускає… Ревнощі? Про це і мови не було: вона кохає його до нестями. Кохає.
Відпустив Лідині плечі.
– Лідо… Заспокойся. Я не заважатиму. Просто почекаю тебе. Добре? – Пішов до вітальні, не ждучи відповіді.
Нічого підозрілого. Усе як завжди. Академік на стіні, срібло, порцеляна, ідеальний порядок і ніяких слідів надзвичайного стану…
Стас озирнувся, зупинив погляд на дверях кімнати, яка завжди, коли б не прийшов, була зачиненою, як у тих фільмах жахів. Він, звичайно, у всі закутки хоромів Вербицьких не заглядав і ніколи не просив Ліду про екскурсію вражаючими апартаментами, проте, крім вітальні і кухні, заглядав у світлу Лідину кімнату, бачив, як зі своєї спальні виходила Іветта, проходив повз кімнатку няньки Ангеліни і години зо дві просидів у славетному кріслі
– Не треба! – почув.
Озирнувся. Ліда стояла посеред вітальні, безпорадно притискала долоні до грудей.
Краще би змовчала! За мить до того у Стасовій голові промайнула пересторожна думка, що, може, і не треба пхатися до кімнати з замком. Яка різниця, хто там?! Начхати! Але Лідині слова пробудили суперечливу бунтарську цікавість і чоловічу пихатість: що значить «не треба»?!
Стас знизав плечима і рвучким рухом відчинив двері.
На широкому ліжку спав голий підліток. Стас хотів був чіпким поглядом окинути всю кімнату, як це зробила би будь-яка нормальна людина, що раптом потрапила у незнайоме і лячне місце, та очі його зупинилися на ідеальному юначому торсі і… Стас не бачив просторої – метрів на тридцять – кімнати, важких портьєр на високих вікнах, широких крісел, невідомо чому присунутих до вікна, спортивного тренажера, полиць, заставлених книжками, і великого монітора на столі. Несподіване збудження й естетичний захват змушували роздивлятися ідеальне голе тіло – рельєфні м’язи, молочну шкіру, довге чорне волосся.
Стас раптом пригадав, як свого часу потрапив до моргу, де хлорку традиційно поважали і купували регулярно, і там, у холодному підвалі, серед босих ступень із клейончастими ярликами, що стирчали з-під брудних простирадл, натрапив на божевільного художника з пошарпаним альбомом анатомічних малюнків Леонардо: той трусився від холоду, дмухав на руки, відкидав простирадла, обмацував кінцівки мерців, потім кидався до альбому да Вінчі, порівнював і все бідкався, що без м’язів не показати душу, і ця гидка, образлива суперечність доб’є його, доб’є…
Стас дивився на ідеальне, ніби з альбому да Вінчі, тіло і раптом відчув себе вбогим та безпорадним: дідько, треба би м’язи підкачати, бо Ліда, певно… Перемкнуло. Це ж вона щодня порівнює бездоганне голе тіло безсоромного юнака з його дев’яноста кілограмами, із яких мінімум десять – стабільний і невмирущий, як усесвіт, прошарок жиру. «Лідо, Лідо… Цей юний бог і є твій брат? Що ти шукаєш у його кімнаті щодня? Інцест – категорія вічна. Не все ж фараонам та Габсбургам…»
У серці прокинувся і загарчав дикий звір. Стас здригнувся. Отямився. Маячня!
– Брат? – запитав, не озирнувшись.
– Поговорімо у вітальні…
– Ні. Тут.
– Не можна заважати Платонові… Це зашкодить…
Серйозно?! Стас відчув, як дикий звір біля серця зловчився, перестрибнув у мозок. До скронь.
– Серйозно? – рвучко обернувся до Ліди. Зміряв підозріливим поглядом. – Ти тут – для яких справ? Чому я заважаю? І чому він – голий?
– Платон не любить одягу…
– А у чому він по вулиці ходить?!
– Він не ходить… вулицями…
– А де?! У хмарах літає?!