Матильда
Шрифт:
— Тату, — запитала вона, — а чи не міг би ти мені купити книжку?
— Книжку? — перепитав він. — Навіщо тобі якась дурнувата книжка?
— Щоб читати, татку.
— А чим поганий тєлік, заради всіх святих? Ми маємо прекрасний тєлік з двадцятидюймовим екраном, а тобі заманулося книжки! Щось ти псуєшся, дівчино!
На тижні Матильда ледь не щодня лишалася вдома сама. Її брат (старший на п’ять років) ішов до школи. Батько їхав на роботу, а мати вирушала в містечко, до якого було вісім миль, щоб грати
— Скажіть, будьте ласкаві, де лежать дитячі книжки? — запитала Матильда.
— Отам, на нижніх полицях, — пояснила пані Фелпс. — Допомогти тобі знайти гарну книжечку, де є багато малюнків?
— Дякую, не треба, — заперечила Матильда. — Я й сама зумію.
Відтоді щодня пополудні, коли мати вирушала на бінґо, Матильда чимчикувала в бібліотеку. Вона долала цю відстань хвилин за десять, після чого могла цілісінькі дві чудові години сидіти собі тихенько в затишному куточку, поглинаючи книжку за книжкою. Коли перечитала всі, до останньої, дитячі книжки, то почала шукати чогось іншого.
Пані Фелпс, яка ось уже кілька тижнів зачаровано за нею спостерігала, встала з-за стола й підійшла до дівчинки.
— Допомогти, Матильдо? — поцікавилася вона.
— Я оце думаю, що б ще такого почитати? — відповіла Матильда. — Я вже перечитала всі дитячі книжки.
— Тобто переглянула малюнки?
— Так, але книжки перечитала теж.
Пані Фелпс подивилася на Матильду з висоти свого зросту, а Матильда глянула на неї знизу.
— Деякі, на мою думку, були геть слабенькі, — сказала Матильда, — а деякі симпатичні. Найбільше мені сподобався «Загадковий сад». Там стільки таємниць. Таємниця кімнати за зачиненими дверима й таємниця саду за високим муром.
Пані Фелпс була приголомшена.
— А скільки ж тобі років, Матильдо? — спитала вона.
— Чотири роки й три місяці, — відповіла Матильда.
Це ще більше приголомшило пані Фелпс, але їй вистачило глузду цього не показати.
— А яку б ти хотіла прочитати наступну книжку? — поцікавилася вона.
Матильда сказала:
— Якусь дуже добру, таку, що дорослі читають. Відому якусь. Назв я не знаю.
Пані Фелпс глянула на полиці й не поспішала з відповіддю. Не знала, що й запропонувати.
«Як можна вибрати, — питала вона себе, —відому дорослу книгу для чотирирічної дівчинки?» Спочатку хотіла взяти якийсь підлітковий любовний роман з тих, що пишуться для п’ятнадцятирічних школярок, але чомусь інстинктивно минула полицю з такими романами.
— Спробуй оцю, — сказала врешті. — Це дуже відома й дуже добра книжка. Якщо виявиться, що вона для тебе занадто довга, то скажи, і я підшукаю щось коротше й легше.
— «Великі сподівання», — прочитала Матильда, — Чарльз Діккенс. Я б дуже хотіла почитати.
«Мабуть, я збожеволіла», — подумала пані Фелпс, але Матильді сказала:
—
Наступні кілька днів пані Фелпс не могла відвести очей від маленької дівчинки, що цілісінькими годинами сиділа у величезному кріслі з дальнього краю читальної зали, тримаючи на колінах книжку. Їй доводилося так робити, бо книжка була дуже важка, щоб тримати її в руках. Вона читала, нахилившись уперед. І яке ж то було дивне видовище — крихітне чорняве створіння, що сиділо, навіть не торкаючись ногами підлоги, і вбирало в себе чудові пригоди Піпа та старої міс Гевішем з її заснованим павутинням будинком, і всі ті дивовижні чари, що їх вимережив словами видатний оповідач Діккенс. Сиділа ця читачка непорушно, тільки час від часу перегортала сторінки, і пані Фелпс завжди відчувала сум, коли надходив час перетинати кімнату й нагадувати:
— За десять хвилин п’ята, Матильдо. Першого тижня, коли Матильда почала вчащати з візитами, пані Фелпс запитала її:
— Твоя мама щодня приводить тебе сюди, а потім забирає додому?
— Моя мама щодня вирушає в Ейлсбері грати в бінґо, — відповіла Матильда. — Вона й не знає, що я сюди приходжу.
— Але ж так не повинно бути, — здивувалася пані Фелпс. — Ти краще відпросися в неї.
— Не варто, — заперечила Матильда. — Вона не схвалює читання книжок. Так само, як і тато.
— А що ж ти, на їхню думку, повинна робити щовечора в порожньому будинку?
— Просто тинятися й дивитися телевізор.
— Он воно що.
— Вона не дуже переймається тим, що я роблю, — трохи засмучено додала Матильда.
Пані Фелпс турбувало, чи безпечно дитині ходити самій по доволі метушливій центральній вулиці села та ще й переходити її, але вона вирішила не втручатися.
За тиждень Матильда перечитала «Великі сподівання», що мали чотириста одинадцять сторінок.
— Мені сподобалося, — сказала вона пані Фелпс. — А пан Діккенс ще щось написав?
— Дуже багато, — відповіла здивована пані Фелпс. — Вибрати тобі іншу книжку?
За півроку під мудрим керівництвом пані Фелпс Матильда прочитала такі твори:
«Ніколас Ніклбі» Чарльза Дікенса
«Олівер Твіст» Чарльза Дікенса
«Джейн Ейр» Шарлоти Бронте
«Пиха й упередження» Джейн Остін
«Тесс із роду д’Ербервіллів» Томаса Гарді
«Назад у землю» Мері Веб
«Кім» Редьярда Кіплінґа
«Людина.невидимка» Герберта Велза
«Старий і море» Ернеста Гемінґвея
«Галас і лють» Вільяма Фолкнера
«Грона гніву» Джона Стейнбека
«Добрі друзі» Дж. Б. Прістлі
«Брайтон Рок» Ґрема Ґріна
«Ферма» Джорджа Орвела.
Це був величезний список, і пані Фелпс аж розривало з подиву й захоплення, але добре було, мабуть, що їй вдавалося себе опанувати. Хтось інший, побачивши, чого досягло це дитинча, здійняв би шуру-бурю й розніс би новину по цілому селу, а то й далі, та пані Фелпс була не така. Вона ніколи не пхала носа до чужого проса й давно вже збагнула, що не варто надокучати дітям інших людей.