Майже опівночі

Кейдин Мартин

— Ви надто впевнені, Сілбер. Чому?

— Я ні в чому не певний. Я дуже втомився.

— Хто ті ваші друзі, Сілбер?

Він хотів був сказати, що нема в нього ніяких друзів. Але ж вони були. Невідомі, незримі, знайомі лише через пошту,

— Я сам хотів би знати, — відповів він, здивувавши їх. — Я б потиснув їм руки.

— Ще б не потиснути. Одне кодло вбивць,

— Я нікого не вбивав.

— Цим займаються ваші друзі. Тож і ви співучасник. Він нічого не відповів.

— Звідки ви одержали настанови?

— Поштою.

— Це ми знаємо, Сілбер. Звідки надійшов лист? Звідки надійшов пакет з грішми?

— Я

не знаю.

— Зворотна адреса?

— Не було.

— А поштовий штемпель? Ви ж подивилися на штемпель, хіба ні? Як це так — одержати десять тисяч доларів і не спробувати дізнатися звідки? Що було на штемпелі?

— Не знаю, — збрехав він.

— Навіщо вам цей авіаквиток, Сілбер?

— Мені надіслали його в листі.

— Куди вам звелено летіти, Сілбер?

Це можна було сказати.

— До Лісабона.

— До Лісабона? В Португалію?

— Так.

— Коли ви мали летіти?

— Коли одержу від вас папери, зазначені в листі.

— Вони сподіваються, що ми дамо вам на сто мільйонів цін-них паперів і вільно відпустимо? — Удар кулаком об стіл. Спершу легкий. Потім сильний. Сильний, потім легший. Легкий, потім… — Сілбер, вас засадять за грати довіку.

— Я ж казав, ви даремно погрожуєте мені. Це безглуздо. Мовчанка. Мабуть, вони зрозуміли.

— Ви не залякаєте мене. І не завдасте мені шкоди.

— Ви повторюєтеся, Сілбер. А чому ні? Чому це ви такий недоторканний?

— Не можна зашкодити мерцю. Мовчанка. Промовисті погляди.

— Як пощастить, то я протягну ще півроку. Хворе серце. І на додачу — рак. У такій стадії, що вже не спинити. Півроку — це як пощастить. А найімовірніше-два-три місяці. Що ж ви можете мені зробити?

— Він має рацію. Ми не можемо навіть труснути його за барки. Йому нічим не дошкулиш. — Лью Кербі був у відчаї. — Він каже правду. Лікар підтвердив — це живий труп.

Протягом усього допиту обличчя генерала Шерідана лишалося непроникним. Ані він, ані підполковник Бейєрсдорф не поставили жодного запитання. Це була не їхня справа. Допит підозрюваних — хліб ФБР. Але стримуватися йому було важко. Хотілося вхопити Сілбера за горло і труснути раз-другий, як поганого собаку. Та він цього не зробив. Не через якісь там моральні принципи. Він повидирав би в нього руки й ноги, якби знав, що це дасть потрібні відомості. Було б непрощенним злочином жаліти одного і дозволити вбити мільйони людей. Та нічого не можна було вдіяти. Сілбер правду сказав: безглуздо загрожувати мерцю.

Боб Вінсент затягся сигаретою і аж надто акуратно засунув пачку назад до кишені.

— Слухай, Кербі. Я хочу, щоб ці джентльмени витягли з цього все, що можна.

Кербі знизав плечима.

— З ним усе ясно, — пробурмотів він. — Навіть якщо засмажити його живцем, ми не довідаємося нічого нового. — Він прочитав мої думки, подумав Шерідан. — А помре Сілбер — і відповіддю, можливо, стане ядерний вибух.

Бейєрсдорф нахилився вперед, пильно дивлячись на Кербі.

— Як по-вашому, він щось знає про «сто тридцятку»? Про те, як знищили її екіпаж?

Кербі похитав головою.

— Ні, гадаю, що ні. Він справді ні про що не має уявлення. Я вірю йому, він не знав змісту листа.

— Кращого зв'язкового й листоношу важко знайти, — додав Боб Вінсент. — Часу в нас обмаль, ось що погано. Якби ми мали час, то, може, й пощастило б виявити якийсь зв'язок між Сілбе-ром і тими, хто надіслав йому інструкції

та гроші. Мабуть, це ті самі люди або співучасники тих, хто захопив літак і бомби. Вони якимось чином знайшли Девіда Сілбера й навели довідки про стан його здоров'я. Лью правильно сказав, — кивнув Вінсент у бік Кербі, — Сілбер — живий труп. Не протягне й кількох місяців. Ми вже з'ясували про нього все, що було можливо за такий короткий час. Судимостей не має. Жінка й діти виїхали за кордон три дні тому. Вони жили в Чікаго. їхніх сусідів і знайомих ретельно опитано. Жили вони в страшних злиднях. Якби не сусіди, в них кілька місяців тому померла б дитина. В міських нетрищах така трагедія — не дивина. Немає грошей, немає лікаря, немає… — Вінсент стенув плечима. — Коротше кажучи, хтось із давніх знайомих, певне, зустрів його. Але, імовірніше, детально розвідав усе про його хворобу та злидні, які обсіли сім'ю. Якщо вони знали й Сілберову вдачу, то відразу збагнули, що знайшли того, кого їм треба. Сілбер дбає не про себе, а про свою сім'ю. Його страховку, як ми дізналися, анульовано понад рік тому. Він повільно конав з думкою, що нічого не лишає дружині й дітям, крім гіркої пам'яті про себе. Аж раптом надходить пакет, а в ньому інструкції, запечатаний конверт, який треба у визначений час передати поліції Сан-Франціско, і на додачу десять тисяч доларів. Я певен, що в Європі його родина має одержати ще якісь гроші.

— Якщо про нього знали ті, кого ми шукаємо, — втрутився Шерідан, — то не виключено, що він колись теж мав відношення до авіації. Чи не може це якось наштовхнути на слід? Перевіряли?

Вінсент кивнув головою.

— Так, ви маєте рацію. У сорок третьому Девід Сілбер був курсантом льотного училища. Навчався в Келлі-Філді, поблизу Сан…

— Я знаю, де це. Чи можемо ми чимось допомогти?

— Підполковник з нашими людьми вже працює над цим. — Вінсент глянув на Бейєрсдорфа. — Більш нічого ми не можемо зробити, поки не дочекаємося від Ховінга…

— Від того віслюка?

— Можливо, генерале, але щодо своїх обчислювальних машин він правду каже. Вони мають найкращу систему в світі. — Вінсент відкинувся в кріслі, а тоді повів далі:— 3 ними тут ніхто не позмагається. Щоб перевірити сотні можливих варіантів, нам довелося б згаяти багато місяців. А оскільки відтоді минуло багато років, ці сотні варіантів розгалужуються на десятки тисяч. За тодішнім списком не з'ясуєш, хто згодом загинув або помер, і доводиться перевіряти до кінця кожного. Комп'ютери виконують такі пошуки за лічені хвилини — звичайно, якщо програму складено правильно. А нам треба було знайти кожного курсанта тих часів, коли Сілбер уперше натяг форму, і простежити все їхнє подальше життя. Це процес надзвичайно розгалуженого добору, і тут замало навіть швидкості ЕОМ.

— Як там президент? — В Артура Шерідана все стояла перед очима картина того, як ударна хвиля після ядерного вибуху трощить Білий дім. — Крайдерові врешті пощастило умовити його покинути Вашінгтон?

— Ні, — відказав Вінсент. — Я сьогодні вже кілька разів розмовляв з Крайдером. Вони мають намір вивезти президента із столиці навіть усупереч його бажанню. Хоч силоміць, якщо доведеться. Секретна служба має такі повноваження на той випадок, коли президентові загрожує небезпека.

— Отже, сам президент досі не зрозумів цього! — обурився Шерідан. — Мабуть, покладається на Ховінга з його комп'ютерами!