Меч Арея
Шрифт:
Варвари ж рвали зубами плоть імперії Всхідньої, й не було кому вийти на прю з ними, й відкупались од них Пульхерія, й Хрисафій, і Теодосій, котораючись у прях богоприятних.
В літо 430-е
Повернувшись додому зі сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко — самому тримати довжелезну
Та одного разу, кінчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахідне сонце й сів на високому порозі кувачниці. Так він робив щовечора — скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспід і сідав перепочити на поріг, перш ніж іти додому. Але того дня передниці не скинув, і се дуже здивувало ковальчука. Він теж не наважувався діставати зі стріхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, підвівся й сказав:
— А де він є?
— Він? — для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, і поліз у зчорнілу солом'яну стріху, куди на ніч ховав свою кузнь.
Коваль Стоян підкинув у горнило вугілля й сам-таки почав роздмухувати — мовби хотів підкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, і Людота зрадів, бо вуйко заразом цінував його роботу.
Се було в місяці серпні, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пізно, майже під опівніч, і ворота в Городищі стояли відчинені або ж сухо рипіли, раз по раз пропускаючи спізнілих жатварів.
І щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм і поклав його на кувало, як почувся квапливий кінський тупіт і повз кувачницю промайнуло двоє верхи.
То виявились нетутешні можі, які їхали в бік хоромця, де сидів їхній годований між Гліб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Він трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людоті:
— Не рік єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богданові.
Та Людота не відповів, і досі пильно дивлячись услід комонникам, що проминули Глібів дворець і погнали далі, здіймаючи по собі опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тільки тепер повернувся до нього видом:
— Пощо, речете? А по то... — й махнув рукою туди, де зникли комонники.
Коваль стояв, і розпечений кінчик меча холов швидко й видимо. Він посунув його знову в горно й підійшов до дверей.
— А хто то були?
— Оті? — перепитав ковальчук. — Не відаю. — Й лише по добрій хвилі додав: — Привиділося, що то Рогволод із княжичем своїм.
— Рогволод?
— Мабути, що так і є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим...
— Що має чинити тут? Уп'ять заративсь із кимося?
— Дажбог відає...
Людота почав смикати за важіль міха. Тяг невважливе й сліпно, й легке деревне вугілля розліталося
В цей час двоє комонників, одного з яких упізнав Людота, бо то й насправді був Великий князь витичівський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному від кувачниці краї села, під самою засікою, де в невеликій півземляній хижі мешкав дідо Сміл, відьмак, відун, ворожбит і зілляр, який умів шептати від уроків, од страху, проти перестріту, від чорної й морової болячки й од усіх на світі хвороб. Скільки дідові років — того ніхто не знав, бо найбіліші старці Городища пам'ятали його таким, яким був він зараз. Одні накидали йому сто двадцять літ, інші сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усі ж мали його за безсмертника чи навіть перевертня, що блукає з однієї душі в другу, всі боялися Сміла, й кожен біг до нього, коли траплялася біда й непереливки.
Дідо вже майже нічого не бачив, лише зблизька, впритул міг упізнати людину, та не було в світі такого, про що б він не чув і не відав, тому здебільшого Сміла й називали просто відуном.
— Держ коні! — сказав своєму супутникові Рогволод, і той буркнув:
— Іди, княже, не поймуть їх вовки…
То був витичівський велій болярин Ждан. Старий відун зустрів Рогволода в порозі, високий, на диво ставний і ввесь білий: і волоссям, і довгою бородою, й плоскінною сорочкою, навіть ізбляклі дідові очі здалися князеві білими.
— Хто єси й пощо?
Рогволод вагався, що відповісти, його раптом охопив острах, але дідо вже завважив його, й треба було відгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.
Великий князь насилу вичавив:
— Болярин єсмь... болярин.
— Що волієш од мене, болярине?
Рогволода відунові слова заспокоїли.
— Життє прикинь моє, діду Сміле. Прикинь і видь у ньому все, й речи мені, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мій кревний, і хто...
Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподівано загнувся.
— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?
В дідовій хижі щось ворухнулося й зашаруділо, й сей шерех і дідів натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й він утратив самовладання:
— Коли довідався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, діду Сміле!
— Хто єси — до того діла не маю, отроче, — сказав Сміл. — І видіти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тільки Бог-Соварог.
Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нібито й звично, бо всі проти півторастарічного діда й справді отроки. Рогволод крикнув:
— Хто є недруг мій кревний?
Старець нахилився вперед і майже в вічі князеві захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:
— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.
Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже ніч, і поряд нікого не було, тільки далеко біля стобору гупали потомлені коні, відбиваючись од комарів. Хотілося щось крикнути старому відунові, й тут свідомості його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:
— Речеш мене князем? Як відаєш про те?