Меч Арея
Шрифт:
— Що тут дієш? — ледве витяг із себе Рогволод.
— Стережу.
— Що стережеш?
— Душу твою, Великий княже.
— Хай тебе чорти стережуть, — якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин відповів:
— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, і спитав Харю:
— Де є Ждан?
— Певно, вдома.
— Вдома?
— Угу. А кінь твій ноги відкидав.
— Кінь?
— Кінь.
— Пощо так?
— Хіба-с забув?
Рогволод
— А Ждан, речеш, удома?
— Мабути...
В князевих очах було стільки суму й стільки безпорадної немочі, що Харі Муринові стало шкода його. Він сказав:
— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе місто й жий собі красно, доки душа дихає в роті.
— Кого — його? — болісно зморщившись, перепитав Рогволод.
— Сам відаєш, княже, — тихо відповів скоморох.
Рогволод крикнув:
— Послух єси Гатилів!.. Послух!..
Від напруження й схвильованості Рогволод закашлявсь, Харя ледве відбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й ліг на ведмедно, вбігло двоє можів о мечах.
— Візьміте його... — вказав їм князь на скомороха. — В поруб... У поруб сього послуха!..
Ввійшов і Ждан і почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:
— У поруб…
Скоморох тільки дивився на князя. Все співчуття, що заполонило було його допіру, тепер геть випарувалося, й він посміхом кривив вуста на один бік і ні відбивавсь од можів, ні намагався просити о милість.
— Не діяв би-с такого, — сказав Ждан, коли можі відвели Харю до порубу. — Не діяв би-с.
У голосі його бриніла похмура неприязнь, і Рогволод одчув се.
— Й ти, болярине, руку спроти мене...
— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, — з докором і серцем проказав літній болярин, — то був би-м давно коло нього.
В старого заворушилися вуса, перш ніж він повторив:
— «Коло нього...» Всі ви сте послухи...
Того вже й Ждан знести не міг. Кинувши на Великого князя гнівний погляд, він вийшов, брязнувши довгим мечем об поріг світлиці. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увійшла роба.
— Єутихія!.. — проказав він, і молода жінка мерщій побігла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до світлиці вкотився Єутихій.
— Кликали сте, отче?
— Ходь сюди... Вклякни.
П'ятдесятирічний княжич, гладкий і рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилі зуби, що так і випирали йому з рота. Єутихій став перед батьком навколішки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до пліч, волосся. Єутихій розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тоді старий у припадку несподіваної люті відштовхнув його:
— Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа... Син устав і заглипав
— Чого-бо ви!.. — вуста його скривилися й оголили дірявий рот. — Молили б ся ліпше богові, а не...
— Геть!.. — закричав старий і знову розкашлявся, тоді, заспокоївшись, поманив сина: — Ходи речи можам, нехай і Ждана... Зумів єси?
— Зумів єсмь, — неохоче відповів беззубий княжич. — У поруб.
І вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тіпати тіпавка. Нарешті з'явився між Стоїмен.
— Учинили смо, княже.
Князь одвернувся під стіну й провів рукою по тесаних колодах.
— Убили сте його?
— Ні... Ждан сам...
Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний і лихий, бо ніхто навіть не згадав, що князеві, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, він устав, накинув собі на спідню одіж корзно й заспускався крутими сходинами до підклітей. У порожній підкліті відчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.
— Тут єси? — спитав він, знадвору не міг нічого розгледіти в темному порубі. В ніс ударило застояним важким духом і пліснявою. Ніхто не відгукнувсь, але з кутка зашаруділо.
— Тут єси, речу, Ждане?
— Тут... — знехотя обізвався велій болярин.
— Пощо ж мовчиш?
— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.
— Й ти забудь, болярине.
— Що ради? — по хвилі відгукнувся Ждан, бо Рогволодові слова могли означати тільки те, що й означали. — Чого ради кинув єси отрока до сієї ями? Пусть його.
— Про себе речи.
— А я про Харю.
Рогволод закипів:
— А чи відаєш, о що совітував мені твій Харя?!
— Відаю.
— Й речеш пусть?
— Речу пусть.
— То як так?
У темряві знову заворушилося. Ждан устав і підійшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним світлом з дірки в стелі. Тепер і князь побачив його.
Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарніле князеве обличчя:
— Чуй, княже, що ректи-йму тобі, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собі. Наречи стіл Богданові. Наречи київського князя в себе місто.
Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.
— Й се ти речеш мені?
— Оддавна-м рік тобі. Єутихій до столу негоден. І се-м тобі рік. І старці се мислять. Помисль і ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се — й січи мою голову.
Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотів сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось і поготів. Тоді несподівано витяг меча з піхов і підняв над Жданом.