Меч Арея
Шрифт:
— Смердів захтів єси?! Мало можів твоїх? І так у кождному селі й у кождній вирі годуємо тобі по можеві!
Се гукав хтось із-поміж молодших, і Рогволод з надією вичікував, що ректиме дідо Славута. Старець же суворо спитав:
— Де можі годовані?
Князь мовчав, і з гурту знову заволали:
— Наклали головами під Нежинню!
— Й инчі накладуть!
— А спроти кого?
— Не тямиш, княже, то передай меча в инчі руки!
Рогволода мов бичем по виді шмагонули.
— Хто то рече? — не тямлячи себе від люті, гримнув старий князь і занишпорив очима по натовпі. — Сховавсь єси? — з
— Я речу! — сказав він. То був усім відомий коваль з Городища Стоян. — Я речу, Рогволоде.
— Пощо речеш так, ковалю? — вже примирливіше спитав князь витичівський. — Мені старці сі меч у руку дали, не ти. Хай вони й...
— Що маєш повідати? — не звертаючи увагу на Рогволода, сказав дідо Славута.
Коваль Стоян зійшов на теремний ґанок і земно вклонився вічеві.
— Нехай Великий князь повість нам, де потупив київського князя Богдана.
Віче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалеві все відомо, й ураз мовби зів'яв і згорбився.
— Де є Гатило?
— Де є князь київський?
— Де є? Нехай повість!
Дідо Славута суворо підохотив:
— Речи вічеві, княже!
Рогволод сердито кинув:
— У порубі сидить! То є своєволець і которун. Він умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього дні княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!
Віче завирувало й заревло, й дідо Славута підняв угору ціпок, аби вгамувати пристрасті. Нарешті старці й увесь люд утихли, й Славута мовив:
— То що лихого вдіяв київський князь? Дів умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сідмицю, й на русалії по всій землі Сіврській, і Деревській, і в Лугах, та й русичі наші в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землі нашої й дід і прадід наших. — І звернувся вже до старців: — Так речу?
— Так! Та-ак!.. — загукали звідусіль.
Сі голоси долинули й Богданові в чорний поруб, і того-таки дня крізь ляду просунулася драбина, й він уперше за добрий місяць побачив Божий день і Дажбоже світило.
Три сідмиці збирав київський князь Богдан Гатило й зі своєї землі, й з Дерев, і з Сіврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привів по собі не більш як дві сотні комонників і пішців, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всі наохляпок, без сідел, про щити теж навіть не йшлося, їх можна було скласти в одній кліті.
Й тепер, укупі з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велій болярин витичівський Ждан, під рукою в Гатила була тисяча комонників і три тисячі пішців — не більше. Свою сотню комонних можів на чолі з Вишатою Богдан тримав при собі, окремо, над пішцями ж поставив Борислава, хоч дідо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихій.
— Дав сси меч у мою руку — буде, як речу, — вперто відповів Рогволодові Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло віче.
По кому ж потягнуть лугарі? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрівся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, і старий готаман
— Юнак єси й хитріший за грека! — похвалив Борислава Богдан і першим кинув сулицю свою в бік нежинської засіки.
— Браття! — гукнув до своїх пішців Борислав. — Князь почав уже. Потягнімо й ми за ним! З нами суть і Бог, і Дажбог, і вітри-стрибожичі, й сам Юр усепобідний!
І, спішившися, пішов уперед серед роїська стріл, що сипонули з-поза гостроколу засік. Пішці, кричучи славу, кинулися вслід йому, й Нежинь було вийнято з першого приступу й спалено вщент. Богдан із Вишатою та Жданом переслідували втікачів до самого Чернегового, де вже теж сиділи лужани.
Але городу Гатило виймати не став, лиш обліг його з усіх боків і, як робили греки, почав морити голодом. Лужани стояли за високою засікою, й було їх удесятеро більше, ніж пакілля в гостроколі.
Така рать, коли ніхто навіть стрілою не втішився, дивувала й лужан, і їхніх супротивників, бо так ніхто й ніколи ще не ративсь, але Богдан мовчав, і всі сиділи, одні в городі, інші широким колом докруж нього, куди не літали жалючі стріли обложених.
І по двох сідмицях з городу Чернегового прислали в Богданів стан трьох можів своїх. Були вони худі й виснажені, десь-то погано готувалися до раті й устигли поїсти ввесь харч.
Богдан зустрів їх перед своєю полоткою. Найстаріший з-поміж трьох поспитав:
— Цо хчеш, княже?
Богдан суворо глянув на нього й не відповів, а теж поспитав:
— Хто єсте й хто сле вас до мене?
— Єсмо люд сірбський, лужанський. Я єсмь жупан Сватоплук, а сі суть мунжі мої. Цо хчеш од нас?
— Хочу, аби сте покидали город сей і пішли від-сюду.
— Для чего? Ми смо сірби, й у Чернеговому городі жиють сірби. Ми смо на родичній землі. Ви ж єсте прийди, русичі.
— Ви єсте сірби, тут же сидять споконвіку сіври. Й хоч ви їм трохи й родичі сте, але взяли сте городи їхні мечем і сулицею.
— То цо хцеш?
— Хочу, аби сте покидали город Чернегів і йшли на всхід, куди пускає вас Великий князь витичівський Рогволод.
— А ви потягнете по нас і зачнете рубати? — єхидно посміхнувся жупан Сватоплук.
— Ні, — тихо відказав Богдан. — Дали смо вам землі доста — сідайте на сій землі й оріть її, коли сте втеряли свою племінщину.
Жупан ще дивився на нього з недовірою, та все-таки мовив:
— Не з нашої вини й хоті покидали смо племінщину свою. Готи...
— Відаю, — перебив його князь. — А пощо не боронили сте її так, як осі городи, що не полишені вам ні кумирами вашими, ні дідьми та прадідьми?
Жупан зітхнув і перезирнувся зі своїми супутниками. Тоді сказав їм щось тихо, й вони відповіли йому.
— А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?
— Поклянуся на мечі, — відповів Гатило. — Маєте згоду?
— Маємо, — відповів за всіх жупан Сватоплук.
— Але й ви покляніться на кумирах ваших і на оружжі.
— Об цо? — насторожився жупан.
— Об те, що сядете на землі, яку віншує вам Великий князь. Маєте згоду?
Сватоплук знову порадився зі своїми «мунжами» й відповів: