Меч і хрест
Шрифт:
«Не бійтеся, Володимир не заподіє вам зла. Він допоможе!»
Марійка квапливо розстебнула рюкзак, збираючись повернути на шию нероз’яснену змію. Але рюкзак, із яким вона йшла з дому назавжди, був занадто повний, і досі вона так і не спромоглася його розвантажити – довелося виймати пакет із запасними трусами, сірники та недогарок свічки, ключі й дарованого їй брюнетом Булгакова, якого вона, що звикла до літературного тягаря за спиною, благополучно протягала з собою
Сторінка була все так само загнута там, де тоді ще безтурботний і недбалий брюнет так і не дочитав їй до кінця свою улюблену цитату:
«Над Дніпром із грішної та скривавленої і снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира. Здалека здавалося, що поперечна перекладина зникла – злилася з вертикаллю, і від цього хрест перетворився на загрозливий гострий меч».
– Потерпи, потерпи, зараз прийдуть, – Дарина з надією дивилася на двері, силкуючись повірити у власні слова. – І лікар, і Марійка, і богатирі…
Зараз вона зраділа б навіть Яну! Але не було і його, і ставало зрозуміло: вона знову потрапила пальцем у небо. А на небі згущувалася темрява. Світло розтануло. І шибки у вузьких вікнах стали майже чорними. Вона вже розповіла Каті всі пригоди сьогоднішнього дня, але на п’ятнадцятій хвилині та перестала реагувати на її слова. А на двадцятій Дарина, впавши у гарячковий відчай, розірвала на клапті нову двохсотдоларову спідницю і, згадавши шкільні уроки з надання першої допомоги, перев’язала Каті рану.
Тільки це не допомогло… Катя відходила. Повільно і невблаганно, разом із днем за півколом дверей. І її обличчя вже перестало бути гарним.
– Це була помилка, – сказала раптом вона.
– Що? – зраділа її репліці Дарина.
– Музей. Моя помилка… Він мав рацію! Не можна було привертати увагу. Але ви однаково не зрозуміли. Однаково…
– Про що ти, Катрусю?
– Не зрозуміли, що там – я, – вимовила вона на подив чітко.
– Де там? У музеї? Але це неможливо. – Дарина зрозуміла, що Катя марить.
– Можливо… На Чортові. Швидше, ніж на…
– Таксі? – Ні, це було не марення! І Дарина приголомшено округлила очі: висока постать із темним, зібраним у хвіст волоссям – Катя! Але… – Але навіщо? – здивувалася Чуб. – Ти опритомніла? Бачила уві сні? Ти розповіла нам не все? Той богатир – Ілля?
– Інший… Доб…
– Добриня?
– І у Володимирському.
– Ти підпалила Володимирський?! – непідробно подивувалася Землепотрясна. – Але чому? Навіщо тобі це було потрібно?
– Бути першою… єдиною… най… – видихнула Дображанська. – Він іде. Вже скоро…
– Хто? – Дарина озирнулася на всі боки. – Ти кажеш про Яна? Про хлопця з каблучкою? Ти прочитала у книзі про обряд? Ти зрозуміла, що тут відбувається?
– Ні. Але так краще. Присуха. Він міг розповісти вам про…
– Змія?
– Він не знав… Думав, скарб. Але вже не міг… Не міг убити… Але міг перешкодити. Їм.
– Своєму кодлові? Але їм не треба було нікого вбивати! Обряд завершено.
– Ні. Потрібна Києвиця… Тут. Її кров… Уся справа в ній. Він іде на кров.
– Ян – на кров? – Дарина знов обернулася, безпорадно дивлячись на двері.
Їй було несила гніватися на Катю, що вмирала й заплатила занадто дорогу ціну за віру у власну кращість. Лише подумала: он воно як… Недаремно Мир переконував їх, що смерть Килини та інцидент у музеї не вписуються в загальний пейзаж. Ще б – хто-хто, а він точно знав, що не здійснював цього! І ще зрозумів: аби завершити обряд, треба вбити одну з них. І зрозумів, що не може вбити Марійку. І навіть її подругу, просто тому, що це ЇЇ подруга!
Яка все ж страшна штука любов, якщо йому було простіше померти самому…
– Боляче, – повторила Катя. – Як боляче помирати… Але тоді було ще болючіше. Ти бачила…
– Що?
– Ще болючіше. У центрі…
Почувся гучний шерех кроків, і, зацьковано сіпнувшись, Дарина з полегшенням побачила Марійку.
– Марійка! – радісно вигукнула вона. – А де богатирі? – Вже менш радісно.
– Ми – богатирі! – суворо відповіла та.
– Що, не спрацювало? – скрикнула Чуб.
– Боже, що з нею? – з гуркотом скинувши тягар зі своїх плечей, Марійка, забувши про все на світі, кинулася до пораненої, падаючи на коліна та простягаючи до неї благальні руки.
– Вона виживе, виживе! – зачастила Дарина, немов молитву. – Це не Ян. Це сатаністи. Але я її перев’язала. Я послала Митю. Зараз прийдуть лікарі…
– Кого ти послала? – трагічно завила Ковальова. – Митю? Він же божевільний! йому ніхто не повірить! Ніхто не прийде, хоч скільки б він їх кликав!
– О Боже! – у відчаї закричала Чуб, одурівши від власного проколу. – Я зараз, – підхопилася вона. – Швидко!
– Стій, ти без спідниці!
– Байдуже!
– Тебе саму запроторять до психлікарні!
– Пізно… – відлунням озвалася Катя.
І Марійка зрозуміла: пізно – щось невизначене під назвою життя вже згасало в чорних очах Каті, витікало зі шкіри, стиралося з губ. І архангел Михаїл, що височив над Катею, з подолом, забрудненим Катиною кров’ю, з жіночим обличчям і двома червоними стрічками у волоссі, був невблаганний, як сама смерть.
– Ні! – зупинила Марійка подругу, що добігла до дверей, і, вчепившись у безживні й холодні долоні Каті, заговорила пристрасно – спочатку невпевнено й кострубато, потім гладко й гаряче, вірячи все сильніше з кожним вимовленим словом: