Меч і хрест
Шрифт:
– Значицця, так: ти зі мною чи ні? – Володимир Сергійович непохитно стискував посірілі губи.
– Я – додому! У мене вже терпець увірвався! Ну що ти за чоловік такий? – обурено поремствував приятель. – Вічно на рожен прешся! Ми з тобою вже раз браконьєрів ловили в тебе на дачі! Пам’ятаєш, чим воно все закінчилося?
– Ти як баба, їй-богу, – зневажливо скривився Володимир. – Годі, пішов я. Ніколи мені… Лише час через тебе даремно згаяв. Коли б із тобою півдня не сперечався, я б сюди ще о п’ятій прийшов.
– Ну так і прийдемо сюди завтра завидна! –
– Під землею завжди ніч, – похмуро буркнув Володимир Сергійович. – Один біс – зараз чи вдень. Уночі навіть краще. Якраз уночі вони сюди і приходять… Доволі, чвалай додому, до дружини під бік!
Микола Петрович залишився на майданчику, розгублено дивлячись у спину друга, що йшов собі геть. Сплюнувши, він сів на парапет.
«Не можу ж я його самого покинути, – натужно подумав він. – Може, й добре, що хтось угорі залишився. Якщо за годину не повернеться, спущуся, подивлюся, що там, – приколисав він свою збентежену совість, яка вступила в непримиренний конфлікт зі здоровим глуздом батька родини. – Ну, Сергійович, ну, ненормальний…»
Він неприязно підібгав губи і незатишно оглядівся довкола. Досить було Ковальову розчинитися серед дерев Кирилівського узгір’я, як відчуття безпечної цивілізації зникло, і стало темно та тривожно, як у лісі. І думка про те, що освітлений і зрозумілий центр десь поряд, уже не рятувала. А всього лише декілька кроків… Дивне все-таки місто Київ! Дивне місце. Темрява й цілковита тиша, що тисне на вуха.
Ні, Микола Петрович не боявся темряви. Просто пітьма насторожувала його. Але ще більше Петровича нервувала невизначеність його положення і ще щось – іще більш невизначене, смутне і неназване.
Проклята церква немов витріщалася йому в спину важким і гнітючим поглядом зґвалтованої, а божевільня за її огорожею беззвучно скалилась і нечутно підкрадалася ближче і ближче, тяглася до нього недоумкуватими, примарними, смішливими руками…
Тільки зараз він помітив, що всі ліхтарі на сходах розбиті. Мовби спеціально…
У будинку через вулицю згасло світло. Спочатку одне вікно, потім друге.
А потім світло зникло зовсім.
Для Петровича воно зникло назавжди. А ще за п’ятнадцять хвилин воно зникло і для Володимира Сергійовича. Тому що земля, в череві якої він брів звивистими катакомбами Кирилівських печер, раптом здригнулася від страшного і безмовного вибуху всім своїм великим, темним і розсипчастим тілом і накинулася на нього, накриваючи його собою.
Пізнього п’ятього липня до Старокиївської гори під’їхав піжонський рожевий лімузин 30-х років, із черева якого вийшов відомий український телеведучий із пляшкою «Советского шампанского» в руках. Услід за ним із машини вилізли нікому не відомий довготелесий хлопець і довгокоса дівчина з гладенько зачесаним темно-русявим волоссям.
– Ого, дивися, відьми! – засміявся довготелесий, показуючи на трьох особин жіночої статі, які похнюплено сиділи на сходинках історичного музею, що досі зберігали тепло
– Напевно, якісь міські божевільні, – уточнив ведучий боязко й нервово.
– А якщо і справді відьми? – спалахнула дівчина, і в її голосі прозвучала така непідробна віра в можливість неможливого, що телеведучий, який мав намір відзначити в цьому романтичному кутку Києва свій сьогоднішній успіх, вирішив раптом не ризикувати.
– Краще там розіп’ємо, – хитнув він рукою в інший кінець пейзажної алеї. – Або їдьмо до Батьківщини-матері!
– Як скажеш, – байдуже погодився з ним довготелесий.
Русява дівчина кинула на загадкових власниць помела останній невдоволено-цікавий погляд, і лімузин від’їхав…
– А раптом твоя правда? – похмуро спитала Дарина Дображанську.
Вона неприязно подивилася на Катю, ніби і її правота була лише черговим свідченням невикорінної зловредності Катиного характеру, і роздратовано вела далі:
– Досить лиш припустити, що в того, хто нас розвів, купа зайвих бабок, і з’ясується: ніяких чудес немає! Перекладачі для тварин справді існують – це не казка. А мітла так і не злетіла! – Чуб безжально відкинула безнадійну підміталку ногою. – А К. Д. цей, може, щойно в тій тачці рожевій приїжджав, над нами, дурепами, позбиткуватися! Що скажеш, га?
Але Катя не сказала нічого – лише нетерпляче смикнула тугий комір-стійку і повільно вдихнула свіже нічне повітря.
Залишений за плечима день був подібний до фіналу казки Єршова, герої якої стрибали по черзі в три казани. І, виринаючи з чергової палітурки, Катя не знала, чи відродиться вона знову, чи живцем звариться круто.
Виходило, що вижила! І, зробивши божевільне, запаморочливе коло, тупо повернулася на те ж саме місце – в прямому і переносному значенні слова.
– А ти чого мовчиш? – накинулася Чуб на Марійку, що вже п’ятнадцять хвилин сумлінно не зводила очей із неба.
– Начебто ніде нічого не загорілося, – пискнула та, підім’ята цим войовничим викриттям. Вона самовіддано підперла затерплу шию долонею і знову з надією задерла її вгору.
– Кінець світу! – завила Дарина Чуб. – Вона все ще вірить! Перехрестись, Марусю! Не було жодного справжнього дива! Усе можна пояснити! Ми живемо в століття високих технологій! Пси говорять людською мовою! Прозорий привид – кінопроекція! І якщо зараз на небі з’явиться червоний вогонь, це буде всього лише…
– О БОЖЕ!!! – розкрила рота Марійка Ковальова.
І на її закинутому вгору обличчі виписався такий нескінченний захват, що обидві її супутниці мимоволі подивилися ввись і побачили те, що неможливо було пояснити ніякими високими технологіями.
Небо над ними замерехтіло, ожило, з’їхало з глузду, зірки зірвалися зі своїх орбіт і, закружлявши у стрімкому снігопаді, склалися самі собою в рівні й зігнуті лінії небаченого і водночас дивно знайомого візерунка.
– Ви бачите?! – нестямно заволала Чуб, несподівано усвідомивши:
Вона знає його!