Меч і хрест
Шрифт:
– На бульвар Шевченка? Ти що, не місцева? – гмикнув водій.
– Я – корінна киянка!
– Що ж ти навіть назв вулиць не знаєш?
– Просто занадто глибоко вдарилась у коріння! – ображено рикнула Марійка, і машина, загарчавши їй у відповідь, нарешті рушила з місця й помчала широкою Володимирською вулицею.
Вони обігнули півколо Софійської площі і, не послухавшись булави Богдана Хмельницького, що зневажливо відсилала їх назад, помчали на південь.
– А подругу свою ви де втратили?
Боже, до чого
– А це взагалі ваша справа?! – з невластивою їй безапеляційною агресією відрізала Ковальова. Їй було неприємно, що вона, виявивши легкодухість, покинула Катю, але нова заключна пригода, що наближалася з кожною секундою, розбурхувала й заводила її дедалі дужче.
– Та дістало її усе! – накинулася на водія Дарина. – І нас теж! А що, швидше не можна?
– Куди саме до парку? – скривджено буркнув шофер.
Повз них уже пропливав величезний підсвічений ліхтарями оперний театр. І Марійка мимохідь прочитала афішу над головним входом:
Драматичний балет «Демон».
У головній ролі Анатолій Хостікоєв
– До будинку Терещенка, – сказала вона.
– Та звідки я знаю, де ваш Терещенко живе! – озлобився раптом водій.
– А вулицю Терещенківську ви хоч знаєте? – парирувала Марійка. – До російського музею!
Вулиця, названа на честь дореволюційного мецената Миколи Артемовича, колекція картин якого лягла в основу Київського державного музею російського мистецтва, що містився нині в блакитному двоповерховому особняку брата колекціонера Федора, була порожня. Якщо не брати до уваги чепуристого Рєпіна в бронзовій краватці-метеликові, що стояв на гранітному п’єдесталі, нарочито виставивши одну ногу.
Водій від’їхав, і Марійка побачила, як він озирнувся, щоб подивитися на них, – і мав рацію: дівчата, що намірились о першій годині ночі ознайомитися з творчістю російських художників XIII—XX століть, викликали справедливу підозру.
– Дивися, тут виставка Васнецова, – ткнула вона в засклений стенд, який оберігав плакат із трьома знаменитими «Богатирями».
– Так Терещенко – музей? – Дарина не зволікаючи вибігла на ґанок і рішуче смикнула заґратовані двері, прикрашені двома дерев’яними левовими мордами.
Але двері не послухали її. І покосившись на чергову табличку «Охороняється державою, пошкодження карається законом», Чуб безглуздо застрибала по сходинках, не знаючи, куди дівати надлишок бурхливої енергії, що поривалася до бою.
– Ну що за життя в нас? – голосно розсердилася вона. – Суцільні ребуси й каверзи. Чому не можна нічого нормально сказати? Обов’язково загадки загадувати!
– Може, вони хочуть, щоб ми на виставку сходили? – спробувала розгадати натяк Марійка.
– Гаразд, завтра сходимо, – люто скривилася Чуб.
Але чекати до завтра
За мертвими вікнами першого поверху почувся оглушливий і зазивний дзвін розбитого скла. І, перш ніж Чуб устигла усвідомити, що, власне, робить, вона інстинктивно кинулася до вікон – занадто високих, аби можна було заглянути чи видертися туди, – і раптом, на очах остовпілої Марійки, підстрибнула і, знявшись у повітря, влетіла просто у вікно, розбиваючи скло держаком мітли, що несподівано опинилася біля неї під задом.
Завила перелякана сигналізація.
Чуб стрімголов укотилася до картинної зали і, не випускаючи держака з порізаних рук, підхопилася з підлоги, що бридко хруснула під її колінами битим склом.
Кімната виходила в короткий коридор, і, пробігаючи його, Дарина миттєво вбирала поглядом безлюдні зали обабіч неї, що за секунду закінчились останньою – тупиковою, де на високій стіні гордовито височіли велетенські «Богатирі».
А біля них із занесеним над головою ножем завмерла висока й темна постать-шептун.
– …уражаю навіки, не повстати, не зібрати з… – безстатевий шепіт урвався.
Дарина кинулася до замовклої постаті, замахуючись мітлою і не маючи жодної миті на роздуми, в процесі яких вона б неодмінно дійшла висновку: дерев’яна палиця, якщо ти, звичайно, не Чак Норріс, – ніщо проти вмілого ножа.
Але постать чомусь розсудила інакше. І доки Чуб оббігала широку дерев’яну лавку, темна особа, легко перестрибнувши через лаву, метнулася до дверей у службові приміщення і зникла за ними довгою чорною тінню. Дарина встигла помітити лише, що тінь ця ставна та струнка, і її темне волосся зібране ззаду в «кінський» хвіст.
Вона кинулася до дверей, що поглинули злочинця, і безглуздо загрюкала в них, уже замкнених ізсередини.
Сирена горлала, «Богатирі» з розбитим склом, що обвалилося, ганебно закликали на допомогу міліцію.
Чуб зацьковано рвонула до вікна і, дивом упоравшись із неймовірними старовинними клямками, випала на асфальт недоладною купою ганчір’я.
– Дари-и-но!!! – підбігла до скривавленої подруги Марійка.
– Швидше. Міліція, – прохрипіла зломниця, яка пошкодила вікна, що охороняються законом.
– Не встигнемо, – приречено заплакала Ковальова, судомно намагаючись звести її на ноги.
«Ускочили! – подумала Чуб. – Як безглуздо…»
– Ой, Дарино! – знову закричала Марійка, очманіло витріщаючись кудись угору.
І, простеживши за її поглядом, Дарина побачила, як із вікна музею вилітає забута нею на підлозі двірницька мітла.
Найдивовижнішим у цьому було те, що нічого дивного в цьому не було.
І щойно Марійка, яка сиділа на держаку перед Чуб, мов на рамі велосипеда, побачила, що земля повільно відділяється від її підошов, як зрозуміла: політ – це напрочуд знайоме відчуття!