Меч і хрест

Лузина Лада

Напевно, ніколи!

Десять років Катерина Дображанська була артисткою цирку, яка, напружено розставивши руки, намагається утримати на кінчиках пальців гойдливу піраміду з десятків куль, – прибутки, реклама, податки, зв’язки, власну репутацію і престиж. І ось зараз, блаженно відкинувшись на спинку і заклавши долоні за голову, вона умиротворено дивилась, як її невидимі кулі посипалися на підлогу, – закочуючись під шафи та канапи, – непотрібні, дріб’язкові, безглузді.

Бо на світі існувала влада, могутніша за гроші та зв’язки.

І

ця влада – та сама, за яку сімдесят років тому Гітлер віддав би третину своєї країни, – належала їй!

– Дожвольте дати вам поладу, – нагадав про себе Чорт. – Якщо ви бажаєте дошягти іштинної влади, не повідомляйте вашим подлугам, що вибіл уже жлоблено. Не подавайте виду, будьте люб’яжні ж ними. І, знайшовши момент, жабеліть книгу шобі. Вони не мусять колиштуватишя нею, інакше…

– Ясно. Закрили тему.

Катя самовдоволено потягнулась і, відірвавшись од крісла, підійшла до свого улюбленого пастушого годинника, що рекламував 5.15 ранку.

– Вони ще сплять, – посміхнулася вона. – З ними ж не станеться нічого поганого? – примхливо заявила Катя, дивлячись на свого чорного раба. – Я не бажаю, щоб із Марійкою…

– О, жовшім нічого поганого! – поспішно запевнив її персональний Чорт. – Якщо не блати до уваги того, що вони плоглають.

Катя кивнула і любовно погладила високу зачіску пастушки-маркізи.

– Ні, ви мусите пообіцяти мені!!! – заволала вона раптом, корчачи страшні, істеричні гримаси.

І обернулася.

Її кімната зникла…

Зі щоденника N

Мій геній уперто штовхає мене до думки: жінка вища за чоловіка. І матріархат, що його зжерла цивілізація, був однією з утрачених істин.

Усе просто!

І горезвісна інтуїція, і те, що саме їх завжди так охоче записували у відьми, і те, що саме вони завжди так охоче йшли туди, пояснюється неймовірно просто: жінка завжди буде ближча до природи. Тому що, як земля, наділена здатністю народжувати.

Чоловік може відірватися від землі. Може підмінити жадобу війни жадобою влади, грошей, слави і великих звершень. Силу – найманою силою. Вбивство – найманим вбивством. Інстинкт розмноження – сексом. Секс – сублімацією. Але жінка, навіть найпрогниліша та найфеміністичніша, завжди носитиме в собі частину Великої Матері – її нескінченної та багатоскладової гармонії, безсердечної мудрості й руйнівної сили. І ця частина завжди нашіптуватиме їй у вухо: ти можеш викликати грозу і бурю, обпоїти, і звести з розуму, і вбити заради блага своїх чад, бо ти – це я. А я – вищий за правду!

І кожна жінка – Бог, уже тому, що носить у собі частину безсмертя…

Розділ

одинадцятий,

у якому Катя несподівано дізнається, що в неї є чоловік

…з науковою тверезістю пояснив Прахов історію Кирилівського храму, наново «відкритого» ним. Повністю відкинувши легенду, що огортає цю історію, чим він дуже пишався.

Д. Коган. «М. О. Врубель»

Перед Катею лежав кабінет із картинами Шишкіна, Куїнджі й Крамського на стінах. Із масивним, заваленим купою креслень, ескізів, фотографій і хромолітографій письмовим столом, за яким височів широконосий, рум’яногубий і пухнастобородий чоловік у круглих професорських окулярах і оксамитовій домашній куртці, який схвильовано і збентежено крапав у чарку мікстуру з блакитнуватої склянки.

– Ангеле мій, заспокойся! Ти сама на себе не схожа. Випий валер’янових крапель, – сказав він.

Їй?!

Катя нестямно огляділася, зафіксовуючи поглядом безцінні підписи на картинах.

Це оригінали! Звідки вони тут? Де вона?

Її оточили незнайомі шафи, речі та книги. І тільки пастушка-маркіза, що прилипла до долоні, незворушно стояла на тому самому місці, байдуже посміхаючись їй золотою галантною посмішкою.

– У тебе розладнані нерви… Люба, я просто не розумію… – Рум’яногубий ішов до неї, пахнучи м’ятною валеріаною.

– Хто ви?! – хотіла була заволати Дображанська, яка розуміла ще менше за нього. Але замість цього заволала так паскудно та верескливо, що їй стало бридко від самої себе. – Не смійте обходитися зі мною, як із дитиною! Ви знайшли його в Кирилівських! Це Він! Ви не маєте права залишити його собі! Я настійно вимагаю…

– Душко, це казки! – вкрадливо заперечив стривожений очкарик, боязко простягаючи їй утішливу чарку. – Усе, що має відношення до Кирилівської церкви та печер під нею, ґрунтовно вивчено мною. Я наново відкрив для Києва цей храм і, як професор, можу довести тобі науково…

«Так він таки професор! Треба ж…»

– Якщо ви негайно не пообіцяєте мені віднести його в Лавру, я піду від вас! Зараз же! – навела Катя професорові зовсім не науковий, але куди дієвіший аргумент.

– Гаразд, гаразд, голубко, заспокойся, – обм’якнув учений, дивлячись на неї стривожено – так, мовби не вірив власним вухам і очам.

– І накажіть, аби неодмінно в Успенську! – чванькувато наказала йому Катерина.

І з однієї цієї короткої репліки зрозуміла, що грає з нероз’ясненим професором, як кішка з мишею, – в ній був царствений деспотизм і незрозуміла, прихована зловтіха.

– Я вчиню, як ти просиш, люба, позаяк це так важливо для тебе. Але я й не розумію. Не розумію! – заплакав професор. – За без малого двадцять років нашого шлюбу.

«Так він мій чоловік? Я божеволію!»

Катя перелякано доторкнулася до свого чола…