Меч і хрест
Шрифт:
– …і мусять тепер зупиняти «те, що може порушити істину». Два «може порушити» вони, щоправда, проморгали, а друге таки зупинили. – Чуб, схоже, спокусилася версією Красавицького. – І там, у музеї, був зовсім не Митя, а хтось високий, худий і довговолосий, на зразок Мира. Але не Мир, – передбачила боротьбу вона. – Якби це був Мир, він би, як мінімум, не намагався довести, що це не Митя!
– Але ж богатирі билися в Кирилівських зі змієм, – спробувала знову звалити все в купу Марійка.
– Лицарі Христові? – пирхнула Чуб. – Та нісенітниця це! Я здуру ляпнула. – І судячи з того, з яким царственим виглядом Дарина
– Що?! – заволала Марійка. – Мій Володимирський? Ні!!!
– Не лякайся, – урезонила її Чуб, – тільки стіни. Всередині все ціле: розписи, ікони – все. Боже диво! І, до речі, всезнаюча ти наша, куполи в нього сині у золотих зірках.
– Так, точно, – зніяковіла забудькувата студентка. – Тільки їх нещодавно пофарбували. А раніше вони багато років були сірими. І він так і залишивсь у мене в голові з колишніми, сірими куполами.
– А що-небудь із сьогодення в тебе в голові є? – глузливо мовила Дарина. – Я, наприклад? Агов, Марійко? – замахала вона рукою, заглядаючи подрузі в вічі, як в об’єктив кінокамери.
Марійка скривджено надулася.
– Коротше, – угамувалася Землепотрясна, – Катя бачила його. І ось ці два вогні, точно, пов’язані між собою. Володимирський теж Васнецов розписував. І ніяких богатирів там немає! Значить, річ не в них, а в тому, що й те й інше він малював у Києві.
– Значить, – прискіпалась уражена Марійка, – ці два вогні пов’язано, а третій – зайвий! Адже Прахов знайшов у Кирилівських…
– Скарб, – просто сказала Дарина. – І як благородна людина, пожертвував його монастирю!
– З точки зору археології, це було не занадто благородно, – запротестувала майбутній історик.
– Хто знає. – Дарина мрійно закотила очі. – Раптом там ікони які-небудь були. У золоті, з діамантами. Адже старовинні ікони…
– …писали навіть на золотих листах, – вимушена була погодитися Ковальова.
– От! Тільки Митя про це не знає. І тупо чекає, що сьогодні, на Купала, йому відкриються незліченні скарби. Хоч це й безумство, але…
– Але стіна вже тріснула!
– Ні, Марійко, – повчально процідила Чуб, – тріснута стіна нам, пробач, до дупи. А ось що нам не до дупи, так це те, що сьогодні він уб’є когось третього.
– Але Килина мертва! Обряд закінчено. Так написано в книзі.
– А Митя її читав? – іронічно поцікавилася Дарина. – Її ніхто не міг читати, крім нас. Обряд завершено випадково. У цій історії все випадковість. Ми випадково прийшли в «Центръ». Жертви випадково прийшли до вбивці. І якщо цей К. Д. дійсно існує, він, мабуть, сам диявол. «Д» – диявол, «К» – кошмарний!
Марійка широко розкрила рот, мабуть, збираючись сказати щось дуже велике і важливе, але, подумавши, мовила тільки:
– Одначе все це якось незрозуміло пов’язане між собою. Адже саме портрет Прахової висить у Кирилівській церкві! І саме її чоловік запросив Васнецова розписувати Володимирський до Києва, де він писав «Трьох богатирів», що билися в Кирилівській зі змієм, у жертву якому Митя приносить людей, аби отримати скарб, що його вже знайшов Прахов, який був уві сні чоловіком Каті.
– Так…
Дарина задумливо почухала ніс. Потім за вухом у кішки. Зігнувшись, подивилася на Марійчин годинник і,
– Часу навалом! А чи не пройтися нам на квартиру до Васнецова? Ось підемо до нього та й запитаємо, що він тут такого намалював, що це досі знищити намагаються? А Прахов твій де жив?
– Тут, – сторопіла Марійка. – За рогом, на Володимирській.
– Так це взагалі поряд! Тоді до обох, – безтурботно резюмувала Чуб таким тоном, наче йшлося про візит до двох приятелів, які мешкають по сусідству. – О’кей. Шукай другий ключ. А я піду костюмчики нам роздобуду. Я знаю де, одна нога тут, а друга вже повернулася.
– Ти що! Біля під’їзду засідка!
Чуб знову вимогливо почухала ніс. Ніс оптимістично задерся догори:
– А я з горища! На мітлі!
– Удень?!
– Парашут! Ось навіщо він лежав у шафі!!! Я прикинуся парапланом! Напевно Килина так і робила…
– Дарино, – зніяковіла Марійка. – З приводу ключів – це припущення! У нас, скоріше за все, нічого не вийде.
– А не вийде, – безтурботно знизала плечима та, – значить, так і буде. З нами ж нічого не станеться, еге ж? І взагалі, я давно зрозуміла. От усі кажуть: думай, думай спочатку! А це – дурня. Перш ніж робити, краще не думати про наслідки. Бо якщо подумаєш, напевно дійдеш висновку, що робити це краще не варто! І так усе життя, нічого не зробивши, і просидиш.
Катя у відчаї опустила голову на кермо й заканючила:
– Чорт…
– Що накашете, хашяйко? – негайно пролунало догідливе ззаду.
– Дурка чортова! Я – чортова дурка! – з ненавистю вилаяла себе Катерина.
– Че чешть для мене! – захоплено завертівся Чорт.
– Ідіот, – різко розвернувшись, Катя осадила його поглядом. – Я забула, забула, що можу…
Вона прочекала Марійку на Пушкінській більше години, ні на крок не відходячи від машини і благополучно проґавивши зустріч із хазяйкою клубу, з якою збиралася обговорити кілька нюансів поєдинку, а точніше, повільно й зі смаком насолодитися передчуттям своєї майбутньої феєричної перемоги. Але тепер Катя була не впевнена навіть у тому, що вирушить «убивати мадам Динозавриху», та не викине бутель із проклятим переможним зіллям у першу-ліпшу канаву.
Марійка не прийшла.
Вона зателефонувала їй надто пізно.
І лише коли «пізно» стало зовсім безперечним і, заповнивши салон машини, переламало накопиченим тягарем Катину шию, у відчаї впустивши голову на кермо, Катя згадала, що вона – Києвиця!
– Марійка потрапила до міліції. Я попередила її надто пізно, вона не встигла втекти…
– Але, моя Яшна пані, навіщо? – по-бабськи сполохався Чорт. – Ви не мусите допомагати їм! Інакше…
– Тебе не запитала! – побіліла Катя. – Марійка – моя! – гаркнула вона, не вдаючись до подробиць.
Утім, «моя» було для Каті поняттям абсолютно вичерпним, що не потребувало ніяких роз’яснень – «подруга» або там «рідна душа». І ніхто в цілому світі не смів робити замах на те, що Дображанська вважала «своїм»!
– Ти можеш дістати її з міліції? Так чи ні? – заричала вона, вже гармонійно вписавшись у роль повелительки чортів і вписавши особистого чорта у звичайний штат своїх служників.
– Як накашете, Яшна Києвиче, – скривджено заскавчав служник.
– Ну так чого розсівся? Швидше!