Меч і хрест
Шрифт:
Але не встигла.
– Ви не зрозуміли! – збентежено виправдався художник. – Невже Володимир Федорович нічого вам не роз’яснив? І ви подумали?.. Боже, який я телепень! Я нині сам не свій. І ви прийшли так несподівано… Я шукаю натурницю! Обличчя! Образ! І Києвицький сказав, що пришле вас, що ви знайома Володимира Федоровича. Я зрозумів, що ви бідуєте і тому згодні позувати. Пробачте великодушно!
Марійка закинула голову, вдивляючись у його відчайдушні та безмежно покаянні очі. Усередині в неї немов лопнув тугий пухир, і стало легко й соромно.
«Боже, яка я дурепа… Ну звичайно ж, він художник. Добре, хоч
– Пробачте, я зрозуміла вас невірно, – сказала правду вона.
Риси Врубеля зовсім незрозуміло просвітліли. Він зніяковіло прошепотів «дозвольте», боязко доторкнувся до її щоки й повернув її голову трохи праворуч. Відсахнувся на крок. Пальці машинально обхопили підборіддя, великий палець зім’яв нервове обличчя, а в очах з’явилося дивне, шукаюче, схвильоване, немов він не наважувався повірити в щось.
– Так, Києвицький мав рацію. Це ви, – мовив він нарешті. – Тепер я і сам бачу це. Спершу не зрозумів, ви були занадто налякані. Але, повірте, ви не повинні боятися мене. Я не зроблю вам нічого лихого. Якщо ви не проти, всього кілька начерків… Мені потрібне ваше обличчя! – попросив він.
– Так, – згідливо затрясла головою Марійка. – Так! Що я маю робити?
Усе складалось якнайкраще! Але річ була навіть не в цьому, а в тому, що від запаморочливої думки про те, що її намалює Сам Врубель і, можливо, повернувшись назад, вона виявить олівцевий начерк свого обличчя в художньому альбомі, що звалився на неї зранку, в Марійки радісно й перелякано залоскотало в животі.
«Аби тільки він не передумав…»
– Я згодна на все!
– От і славно. – Він відчужено всміхнувся, вже поринувши в щось своє, гарячкове і захоплене. – Візьміть сукню там, за ширмою. І тканину на голову треба… – сказав він більше самому собі. – Темну. Щоб як ваша шаль… Прошу вас, Надіє Володимирівно, можете пройти до тієї кімнати, – вказав він їй на прочинені двері. – Не турбуйтесь, я не ввійду.
Збуджена нітрохи не менше за художника, Марійка поквапилася виконати вказівки. Сусідня кімната виявилася спальнею, з дуже аскетичним умеблюванням, без будь-яких претензій на затишок. Залізне ліжко з байдуже заправленою постіллю, табурет і нечисленний одяг, що висів просто на вбитих у стіну цвяхах. Чогось тут було страшенно холодно. Але, відкинувши озноб нетерплячими плечима, Марійка квапливо розплутала свій шовковий пояс і вивільнилась із сукні, боячись не так того, що хазяїн, заглянувши сюди, застане її ню, як того, що він побачить її колготки, ліфчик і труси, що мали такий же стосунок до XIX століття, як і вона сама.
Неслухняними від перезбудження руками – «Боже, невже це відбувається зі мною насправді?!» – натурниця розгорнула виданий ним одяг: довгу сорочку до підлоги вільного пливкого крою.
І це вбрання викликало у неї застрашливу асоціацію:
«Господи, та він збирається писати з мене Божу Матір!»
Вона застигла, притискаючи до занімілих грудей темну сукню Кирилівської Богородиці, не знаючи, як викручуватися з цієї історичної пастки. Лише машинально завваживши, що, позаяк Марію ще не написано, але вже є в планах, зараз 1884, і лампа, напевно, все ж карсельська, і її світло прийняте за нову одиницю освітленості, що дорівнює 7,4
Ось тільки лампа була їй зараз якраз до лампочки!
Пролунав акуратний стук у двері. Услід за ним – неакуратне і нервове падіння якогось предмета. А за предметом в її кімнату, без стуку і попередження, впав сам художник із застигнутим, перевернутим обличчям.
– Ви… – відчайдушно скрикнув він приглушеним шепотом.
– Ай! – пошепки вискнула Марійка, прикриваючи свою недоречну білизну темним балахоном.
– …не одягнені!!! – В його вигукові був цілковитий відчай. – Бога ради, сидіть тихо – ні шереху, ні звуку. Я вам заплачу, – здавалося, він зараз упаде перед нею на коліна. – Якщо ВОНА застане вас у моїй спальні без туалету…
– Я тихо, – пискнула Марійка.
– Боже, якщо це вона! О! – Він несамовито захитав головою, вискочив зі спальні й помчав з усіх ніг до передпокою.
Марійка навшпиньки підійшла до нещільно причинених дверей і стала біля стіни, прислухаючись до того, що відбувається в майстерні, й відчуваючи, що «година, яку їй належало знати», настала.
– Еміліє Львівно, – почувся уклінний голос Врубеля. – Ви ж обіцяли о п’ятій.
«Емілія Львівна! Дружина Прахова! – промайнуло в голові враженої Марійки. – У яку він закоханий… Мамочко, вийшло!!!»
– Можливо, я невчасно? – відповіла жінка, і в цьому ввічливому запитанні Марійка виразно розчула істеричний, пружинистий і дитячий деспотизм спадкової принцеси.
– Як ви можете запитувати? – приглушено відповів закоханий. – Коли ви пообіцяли, що прийдете до мене самі…
– Я бачу, ви дозволили намислити собі бозна-що! – гордовито осадила його дама. – Так знайте ж, я прийшла до вас лише зі співчуття й винятково як ваш друг. Добрий друг. Навіть Адріан уже помічає, що з вами щось недобре коїться. Позавчора, після вашого візиту, Адріан Вікторович сказав, що дуже стурбований вашим пригніченим станом і не розуміє його причин. Він, здається, виплатив вам щедрий аванс, до Венеції вас відряджає за казенний рахунок…
«Авжеж, – клацнуло в Марійчиній пам’яті, – професор Прахов послав Врубеля до Венеції писати образи для іконостасу! Зараз 1884! Турнюри у розпалі!»
– Піклується про вас, опікає, – продовжувала наставляти художника професорша. – Знав би він, у чому справжня причина вашої меланхолії!
– Ви жорстокі зі мною, – відповів молодик пониклим голосом.
– Ні, це ви несправедливі до мене! – заперечила вона. – Я принесла вам те, що ви просили.
Почувся інтригуючий і ніжний шерех паперу, і художник тихо і щасливо охнув:
– Ви зробили це спеціально на моє прохання? Еміліє Львівно, повірте, там, далеко від вас, ваше обличчя буде моєю єдиною втіхою і єдиним другом!
– Сподіваюся, – незаперечно сказала дружина професора, – моє обличчя послугує більш високим цілям. Якщо фотопортрета недостатньо, я готова позувати вам особисто. Приходьте сьогодні до вечері…
– Ви хочете, щоб я написав ваш портрет? – невпевнено мовив Врубель.
– Я хочу, – з незрозумілою урочистістю оголосила дама, – щоб ви створили той життєвий шедевр, якого чекає від вас мій чоловік. І ще більше цього я хочу, щоб ви знову набули істинної віри. Не забувайте про те, що я значно старша за вас, – напутливо заговорила вона, – що я мати і дружина вашого наставника й покровителя.