Меч і хрест
Шрифт:
Чорт блимнув у неї перед очима. Катя нервово зморгнула і оскалилася, аби розкричатися ще сильніше, але той, що блимнув, старанно і квапливо залопотав:
– Ваша Малійка у веші, моя Яшна пані. І ш нею длу-га – не ваша!
– Чуб? Отже, менти не доїхали? – зніяковіла пані.
– Панове менти навклуг веші Києвич. Шдуть, коли Києвичі вийдуть іш веші. Накашете лятувати їх обох? – уточнив він похнюплено.
– Я не зрозуміла? А чому вони їх відразу не взяли?
– О, моя Яшна пані…
Чорт почав поспішно шепелявити довге й погано зрозуміле:
Тоді як Катя, кривлячись, боляче терла праву скроню, вдавлюючи в нього власне здорове резюме:
«Марійка не встигла втекти, а Дарина встигла – через дах. Поки Марійка і Дарина сидять у вежі Києвиць, їм нічого не загрожує. Поки Марійка з Дариною, перша не рятуватиметься без другої.
А Марійка і Дарина – це вже занадто…»
– Усе, закрили тему, – незадоволено буркнула вона, вмикаючи мотор.
– Не шумуйте, моя Яшна пані, – зацокотів шоколадний Чорт. – Шама доля на нашім бочі! Нехай вони шидять там, поки ви не штанете іштинною…
– Без тебе розберуся, – відрізала Дображанська. І її «вольво» зірвалося з місця.
Приблизно через півгодини, відвідавши кілька базарів і одну книгарню, Катя стала щасливою власницею пишного парика у вигляді сотні блондинистих кісок, пари шовкових рукавичок, уживаного і безпартійного мобільного, телефонного довідника Києва і проясненого окремо телефону злощасного Лисого, що мешкає у вежі Києвиць на доступному для «сліпих» метражі.
Ще п’ятнадцять хвилин Катерина Дображанська, убезпечивши пальці шовком, зі злорадним задоволенням заповнювала розділ «Особисті номери». Номером лисого, що отримав ім’я «ZRADNYK». Номером людини, що розписалася ножем на її передпліччі, охрещеної «SVOLOTA-ТAТО». Номером телефону, що височіє на столі охоронця Київського музею російського мистецтва, без всяких досліджень названого просто «MYZEI». І ще десятком цифр ресторанів, перукарських та інших закладів, де Катя ніколи не бувала, але нерідко бувала інша панночка з колишнього життя Каті.
Панночка ця носила те ж прізвище, що і її «SVOLOTA-TATO», могла дати фору навіть відчайдушній Дарині Чуб, дуже до речі вчилася (неповний рік) у театральному університеті і колись за допомогою хронічних анонімних дзвінків переконала свого розведеного тата: ця сука Катя Дображанська спить із ним тільки заради підписання концептуального бізнес-папірця, і робить вона це не лише з ним.
І хоча наклеп цей був брехнею від першої до останньої літери, зшитих між собою аршинними білими стібками, виправдатися Каті так і не вдалося, не зважаючи на те, що за всю історію їхніх стосунків Катерина не виканючувала у коханця ніяких підписів, канючити їх не збиралась і всі до одної «ночі зрад» проводила виключно з ним.
Він не повірив їй.
І не повірив у провину своєї малолітньої зірвиголови.
І, мабуть, саме це, а навіть не поріз, що спотворив її праве плече, вона так і не змогла йому пробачити.
Настроївши автовідповідач,
– Це я! Все спрацювало! Твій лисий у дупі! Тільки не сунься до нього. Там менти. Я сама бачила! Доб’ємо потім. І мого тата теж! Як тоді його сучку чорну… Ха! Так їм усім і треба!
– Чорте, – покликала вона, повернувшись у машину. І, не оглядаючись, розпорядилася чітко й ясно: – Біла перука має злетіти з даху горища, через яке тікала Дарина. Так, щоб це побачив один із оперів…
– Буде виконано, Яшна Києвиче.
– Мобільний має відшукатися на горищі. Легенда така. Дві дурні соски вирішили підставити лисого товстуна. Чим він їм насолив, нехай додумують самі, таким багато не потрібно. Вони подзвонили з іншого номера й викликали таксі на адресу лисого. Потім поїхали і розгромили музей. Телефон вежі у нас із товстуном не збігається. Особливі прикмети – скасовуються. Якщо одна була в перуці, друга, скоріше за все, теж. Звичайно, ідіотська історія, але ж вони і є ідіотки!
– На те ваша воля, моя Яшна пані.
– Моя. Моя! – Катя раптом істерично заіржала, вдарившись лобом об кермо й видавши непристойний гудок. – Як тільки вони дізнаються, де працює її «сволота-тато», вони поховають цей висяк на віки віків. Він свою сволоту-дочку вже рік по кублах шукає. Нехай! Нехай тепер знає, кого виховав! Він мені ще не вірив! А якщо таксист згадає мене…
– О, моя Яшна пані, – завів улюблену платівку підлабузник Чорт, – коли ви дошягнете іштинної влади, вше це…
– А коли я досягну її?
Катя стрімко озирнулася.
– Ланіше, ніш ви думаєте, – похітливо сказав Чорт.
Прудкі ноги Дарини і справді повернулися дуже швидко. Руки стискували два великі пластикові пакети, а на її пухконосому та пухкогубому обличчі було виписане надзвичайне самовдоволення.
– Ну що, знайшла? – Чуб азартно шпурнула пакети на канапу.
Марійка Ковальова сиділа на підлозі круглої кімнати і пригальмовано поглядала на ключ у своїх руках – немов перед нею були так і не знайдена чаша Ґрааля, так і не винайдені філософський камінь, еліксир молодості, вічний двигун і загублена голова Володимира Великого, раптом разом знайдені нею в одній скрині.
– Знайшла, я запитую? – прикрикнула Чуб. – Що, цей?
– Я знайшла ключ від Андріївського узвозу, 13, – зачаровано мовила Ковальова, не відриваючи очей від дивного ключа.
– А хто там жив?
– Булгаков, – у вустах Марійки це прозвучало як «Господь Бог». – Живий Булгаков, уявляєш?! Невже можна побачити живого Булгакова?!
– А інші ключі? – невимовно обурилася Чуб. – Ми про що з тобою домовлялися? На біса нам Булгаков? Нам потрібний Прахов і Васнецов!
– Прахова немає, – відчужено сказала Марійка, – я всі брелоки проглянула. Є тільки Трьохсвятительська, 10, де жив Врубель.