Імена твої, Україно

Корсак Иван Феодосеевич

ховав український гетьман старшого сина. А напередодні

Розанда народила двійню, двійко близнятхлопчиків.

Бурлило життя, як вода на дніпровських порогах,

господарювала Розанда то в Суботові, то в дарованому

свекром Зіньківському Ключі, а останні двадцять

літ все ж прожила на батьківщині.

…Фортеця Немц заледве завершила приготування

до оборони, як курява з-під копит коней чужинського

війська вже знялася на видноколі і стрімко та невблаганно

наближалася до стін.

– Польські жовніри! – вигукнув з тривогою в

голосі оборонець біля гармати, розрізнивши нарешті

вбрання кіннотників. Тривала війна не знала милосердя,

тим паче, що польсько-молдавська ворожнеча

на той час дійшла точки кипіння.

Розанда не в силі була дивитися на бій, надто багато

років уже за плечима, небавом і шостий десяток

виповниться, надто багато людських страждань зранили

душу, то ж мовчки вона зачинилися в своєму покої.

Крізь товсті стіни й маленькі вікна лише доносилися

гуркіт гармат і вигуки оборонців та нападників,

озлоблені крики та вигуки розпачливі від несамовитого

болю, а ще тріск мушкетів, притишений стінами,

мов потріскування гілок у багатті…

Якась дивна байдужість напливла на Розанду,

знеохота до всього світу, до його метушні й колотнечі,

до людських мізерних і часто фальшивих цінностей,

навіть до висліду бою, де на кону стояло життя

всіх мешканців Немца і її особисте. Розанду саму дивувало

це відчуття, тим більше, що шал бою невблаганно

наближався, і ось вже з хряскотом розчинилися

двері покою, двоє польських жовнірів вдерлися

до кімнати.

– Хто ти? – спитав молодий, переводячи дух.

Старший жовнір мовчав, але пильно дивився їй у

лице, марно силячись щось пригадати.

– Розанда Лупул? – округлились очі від подиву

нарешті в жовніра, немолодого, її віку, а може, навіть

і старшого. – Розанда Хмельницька? Якщо то ви, то

за вас, прекрасну принцесу, я воював ще тоді, під Батогом,

– не міг відвести очей від жіночого обличчя,

старіючого і вистражданого, але на якому все ж лишилось

відлуння колишньої, ще юної краси.

– Як, це донька Василе Лупула, невістка Богдана

Хмельницього? – загорілись у молодого очі якимось

жадібним та хижим блиском. – Неймовірне везіння,

хоч на завершення бою… Ось хто знає, де закопані

незліченні молдавські та українські скарби. І має сказати!

–

жовнір вихопив шаблю з піхв.

Старший скрива глипнув на молодого, на шаблю,

яка зловісно блиснула під промінчиком призахідного

сонця, що пробився крізь запилене вузьке віконце, а

тоді перевів погляд на Розанду.

– Облиш, не гарячкуй. Може, я помилився – хіба

мало на світі схожих людей?

– Хай зараз же назветься сама.

– Таки я помилився, насправді, – сумно проказав

старший і примирливо поклав руку на плече молодому.

– Літа, друже. І зір вже не той, і пам’ять не та.

– Хай назветься.

Старший неспішно і примирливо опускав руку із

шаблею молодого.

– Правда ж, я помилився і тебе не Розандою

звуть? – озвався до жінки з ледве прихованою підказкою.

Раптом з подивом для себе у Розанди пропала вся

байдужість і нехіть до світу та його мізерії, натомість

з’явилася злість і образа. Цей молодик не сміє з нею

так розмовляти. Вона – дочка великого і заможного

молдавського володаря, за руку якої сперечалося чимало

європейських монарших дворів, вона дружина

гетьманича, якому тільки фатальний уламок ядра завадив

стати повелителем потужної держави, а цей

молодик, невідомо якого роду і плоду, ще сміє так

зверхньо розмовляти із нею та наказувати?

– Ні, я справді Розанда Лупул, – підвелася жінка,

збілівши й відкинувши геть обачність. – Розанда

Хмельницька.

Очі в молодого засвітилися, мов десь там, у глибині,

на жар налетів раптовий вітер.

– Або смерть, або скажеш, де батьківський

скарб.

5454

Вони стояли одне навпроти одного, двоє різних

людей, дві такі різні долі зіштовхнулися на перетині

між життям і смертю.

– Ніколи, – тихо відказала жінка. – Ніколи вам,

хай краще землі дістається довіку.

– Ох ти!.. – свиснула шабля, і через плече старшого,

що кинувся поміж ними, опустилася на Розанду.

…Лиш на мить захитавсь світ і погас день, а далі

знову проявлялися й набирали сили кольори, тільки

тепер вони були незрівнянно яскравішими та соковитішими,

Розанда йшла лугом під Чигирином, світило

погідне сонце, зелена трава незайманої і щирої чистоти,

і луг розквітав незабутніми, дивовижно яскравими

квітами, а назустріч їй бігли двоє первістків, її малих

хлопчиків у козацьких одностроях, смішних карапузів,