Імена твої, Україно
Шрифт:
князь Московський Василій з не менш пишним
супроводом – митрополитом Фотієм, залежними від
Московської держави руськими князями. А далі поважні
гості над’їжджали один за одним – король данський
Ерік, татарські хани Перекопської, Донської і
Волзької орд, молдавський воєвода з боярами, від Великого
магістра німецького ордену командор Балгі,
магістр Інфлендського ордену Зиґфрід з почтом, посли
з Візантії, папський легат Андрій Домініканк.
Вітовт з почтом виїхав зустрічати аж до Забороля.
Повільно рухалася колона Сигізмунда, бо прибув він
не тільки з дружиною Барбарою і двором, а ще його
супроводжували барони німецькі, угорські і чеські,
чисельна збройова охорона, рицарі з різних європейських
країн. Назустріч імператору Сигізмундові виїхало
також чимало гостей, тож колона поверталась
у замок Любарта вельми мальовнича. Вітовт, Сигізмунд
і кардинал Олесницький їхали верхи, дружина
імператора забрала короля Ягайла до себе в карету, а
кінця почту і видно не було.
Щиро стрічали русичі імператора і всіх гостей
– лунали дзвони дев’ятнадцяти православних церков,
католицьких храмів, люд з різних міст і сіл, вишикувавшись
вздовж Великої дороги, вітав і славив
3838
прибулих. Розчулені гості дякували русичам і направлялися
до замку Любарта на свій перший монарший
з’їзд – прообраз майбутнього Євросоюзу і Європарламенту.
Коли Юрій Тройденович завершив благословення
і кубок вина підніс до вуст, багатоголосе «Віват!»
струсонуло повітря, аж полум’я факелів на стінах захиталося
й замерехтіло. Грянула знову музика, гості
заходилися біля запашних тарелів, а батько молодої
ще якийсь час задумливо дивився поверх голів, наче
крізь сизувате від свіч і факелів повітря замку можна
видивитися було, а що ж там діятиметься за роками,
за століттями, в такому загадковому і непізнаному
усіма сущими майбутті.
39
ПРОРОЧІ БЛИСКАВИЦІ
НАД ОЛЕСЬКИМ ЗАМКОМ
На пологи дочці Івана Даниловича Теофілі зайшло
якраз під найбільшу зливу: з низьких чорних і набурмосених
хмар вода, видавалося, падала живцем, громи
розгулялися по всьому небу й блискавиці ковзалися
з якоюсь особливою останньою втіхою – небавом
громам і блискавицям спочивати аж до весни. Доки
бабка-повитуха, шкандибаючи, перебігла подвір’я
замку, то вимокла геть, наче щойно скупалася. Вона
верхню одіж, з якої лилося, бо ж діло таке невідкладне.
З-поміж гуркоту грому, мов десь перекачувалося
велетенське каміння, прорізувався крик породіллі,
щасливо-болісний і розпачливий крик.
Прислуга у передпокої, очікуючи появи на світ
внука господаря, стиха перешіптувалася:
– Зайняло ж породіллю не рано й не пізно: гіршого
часу, певно, не вигадати.
– Таких пологів у подібну жахливу пору не було,
мабуть, скільки замок стоїть…
– Не кажіть: відколи Марія, донька короля України
Юрія І виходила з замком, як з приданим, за мазовецького
князя, збігло вже більш як три століття. Хіба
ми відаємо, що діялося у цих мурах?
Сучасний вигляд
Олеського замку
4040
Батько Яна
Собеського – Якуб
Собеський
А злива не вщухала, від громів аж тріскало небо,
та вряди-годи спалахи блискавиць засвічували вікна
неймовірно сліпучо, аж до різі в очах. Найближча рідня,
аби не чути болісних криків, забилася вглиб покоїв,
тільки під дверима чатувала прислуга, готова будьякої
миті виконати веління повивальниць.
– От як цікаво світ створив Бог – якого б не був
знатного роду, а при народженні й смерті рівні усі…
– Ще б пак… Породілля – донька чигиринського
старости, львівського каштеляна і воєводи всіх земель
руських – а кричить, як проста куховарка.
– У Бога немає ліпших і гірших душ, то люди все
навигадували.
Теофіла лежала на масивному мармуровому столі,
звиваючись у корчах, пологи були важкі, дитя все
ніяк не могло з’явитися на світ білий, породілля скричалася,
аж голос став пропадати, зриваючись на безсилий
хрип.
– Терпи, дитино, терпи і тужся, – схилялася над
Теофілою повитуха, і заспокоювала її, і піт з чола витирала.
В неї самої, а вона клопоталася не біля однієї
породіллі, і не біля десятка, почав ляк холодними
полохливими мурашками пробігати по тілу. Вона не
знала якоїсь провини за собою, не боялася гніву господарів
у випадку біди – її просто проймав глибокий
жаль до цієї молодої жінки-страждальниці та ще підсвідомо
зароджувався і став потихеньку ворушитися
у грудях панічний та забобонний жах – не в кращий