Мене називають Червоний
Шрифт:
У махаллє Кемераралік я побачила якусь гордівливу жінку на коні. Вона прямо виструнчилася в сідлі, а по боках її супроводжували раби. Мабуть, або дружина, або дочка паші, — подумала я й тяжко зітхнула. Якби батько Шекюре не носився зі своїми книгами, не жив дурницями, а її чоловік повернувся з війни, то вона б зараз жила, як ця жінка. Шекюре більш, аніж хто заслуговує на це.
Тільки-но я вийшла на вулицю, де мешкає Кара, як моє серце закалатало. Невже Шекюре хоче за нього заміж? Хасанові я й помагаю, й тримаю його подалі від Шекюре. А що з Карою? В нього в житті все йде як по маслу. Заковика тільки в коханні до Шекюре.
Ні на що в світі я не проміняю
Шекюре більше не згадує про повернення чоловіка з війни, а словами про «марні сподівання» ставить свої вимоги. Тож, вочевидь, сподівання Кари таки не марні. Я з насолодою спостерігала, як він читає листа. Його радість змінилася на тривогу, навіть — на страх. Кара пішов до себе в кімнату складати відповідь. Я ж, як розторопна крамарка й кмітлива жінка, розв'язала свій клунок, дістала звідтіля чорну калитку для грошей і простягла подивитися цікавій господині, в якої мешкав Кара.
— З найкращого перського оксамиту, — підхвалювала я капшук.
— Мій син загинув у перській війні. А хто це передав листа для Кари?
Її підступні наміри були написані в неї на виду: хоче підсунути левові Карі або свою потвору-дочку, або ще когось.
— Та так, — відповіла я, — якийсь його родич лежить у лікарні Байрам-паша при смерті й просить грошей.
— Ой-ой, — сказала вона, анітрохи не вірячи. — Хто ж той нещасний?
— А як загинув ваш син? — уперто змінювала я тему розмови.
Ми вороже глипали одна на одну. Самотня вдова. До чого тяжке в неї життя! Якби ви були перекупкою-листоношею Естер, то зрозуміли б, що людей цікавлять лише історії про багатство, могутність і про таке кохання, як у казках. Усе решта: їхні біди, розлуки, заздрощі, самотність, ворожнеча, сльози, плітки й злидні, з яких не вилазять, — це ніби речі в домі, які їм не скажуть нічого нового. Старий вицвілий килим, сахан [129] і ополоник на таці для пиріжків, ящик для попелу й щипці біля коминка, дві трухляві скрині — велика й мала, поличка для кавуків, — аби не відразу здогадалися, що тут живе самотня вдова, іржава шабля, щоб відлякувати злодюг.
129
Сахан— мідний таріль.
Кара повернувся з торбинкою в руках й аж світився від щастя.
— Слухай, крамарко, — він говорив, аби чула господиня, яка прилипла до мене, мов муха, — візьми й занеси це бідоласі-хворому. Якщо він ще щось напише, негайно передай мені. Потім я цілий день буду в Еніште-челебі.
Кому потрібні його дитячі ігри? Хіба приховаєш, що такий славний хлопець, як Кара, шукає собі наречену, посилаючи їй листи й носові хустинки? Чи він справді поклав око на дочку господарки дому? Іноді я анітрохи не довіряю Карі й побоююся, чи не дурить він Шекюре. Цілісінький день проводить у неї в домі й не спроможний подати їй і знаку.
На вулиці я розсупонила капшучка. Там було дванадцять акче й лист. Мене розбирала цікавість, і я погнала до Хасана. Зеленяр виклав перед своєю крамницею капусту, моркву й ще багато чого, але мені ніколи було бодай доторкнутися до велетенських цибулин, які так і просилися до рук.
Вийшовши на Хасанову вулицю,
Я терпляче чекала, поки Хасан прочитає листа. Наприкінці не витримала:
— Все вже?
Він прочитав для мене:
«Дорога Шекюре-ханим, ти вимагаєш, аби я закінчив книгу твого батька. Знай — у мене немає іншої мети. Заради неї я й відвідую ваш дім, а зовсім не для того, аби тривожити тебе, про що ти писала раніше. Я прекрасно розумію, що моє кохання до тебе — це моє горе. Однак, власне, через кохання до тебе я ніяк не візьму калям, аби написати тексти для книги твого батька й мого дядька. Коли я відчуваю твою присутність у домі, то завмираю й не можу допомагати твоєму батькові. Я багато думав: чому? На те є одна причина: після дванадцяти років я лиш раз побачив твоє обличчя, коли ти з'явилася в вікні. Більш за все боюся втратити оте видіння. Якби я побачив тебе ще хоч раз і зблизька, то не боявся б, що твоє лице зможе потьмяніти від часу. Тоді б яз легким серцем закінчив книгу твого батька. Вчора Шевкет водив мене в закинутий дім повішеного єврея. Той дім заховає нас від людських очей. Вибери час і прийди сьогодні туди. Я тебе чекатиму. Шевкет розповів мені: вчора тобі приснився сон, що твій чоловік мертвий».
Читаючи листа, Хасан підсміювався й кривлявся, у деяких місцях передражнював Кару верескливим жіночим голосом, а в деяких — тремтячим і благаючим, як у закоханого.
— «Побачити тебе ще хоч разочок», — глузував він із перських висловів Кари. — Тільки-но Шекюре дала йому крихту надії, як він одразу починає торгуватися. Хто любить, той не шукає в коханні користі.
— Ні, він по-справжньому любить Шекюре, — простодушно відказала я.
— Твої слова свідчать, що ти на боці Кари. А він пише, що вона бачила мого брата вві сні мертвим. Отже, Шекюре змирилася зі смертю чоловіка.
— Це всього лиш сон, — прикинулася я дурною.
— Я знав, що Шевкет — хитрющий і розумний малий. Ми ж стільки років прожили тут разом! Він би зроду не повів Кару в дім, де повісився єврей, якби не материні старання й дозвіл. Якщо Шекюре вважає, що мій брат більше ніколи не повернеться до нас, то вона помиляється. Мій брат повернеться з війни ще здоровішим, аніж був…
Не договоривши, він пішов у сусідню кімнату, хотів був засвітити свічку від вогню в каміні, та враз скрикнув — обпік собі руку. Облизуючи впечене, нарешті засвітив свічку й поставив її на пюпітрі; взяв заточений калям, умочив його в каламар і заходився швидко писати. Хасан злорадствує, коли я за ним спостерігаю, — збагнула я й напружено посміхнулася, аби він не думав, що боюся його.
— Ти знаєш, ким був отой повішений єврей?
— Неподалік від дому Шекюре стоїть жовтий будинок. Подейкують, що його господар, Моше Хамон, багатій із багатіїв, улюблений лікар колишнього падишаха, переховував у ньому свого брата, коли знищили єврейський квартал в Амасі. Колись в Амасі, напередодні єврейської Пасхи, зник один молодий грек. Розповзлися чутки, що до того брат Моше Хамона клявся задушити грека і приготувати на його крові мацу. Знайшлися брехуни-свідки, й почалися страти євреїв. Лікар-улюбленець падишаха організував утечу брата та одної чарівної юдейки до Стамбула. З дозволу падишаха він заховав їх у тому домі. Після смерті султана вродливу єврейку вже не чіпали, але домоглися повішання Моше, котрий жив самотньо.