Мене називають Червоний
Шрифт:
— Кажуть, він зійшовся з посіпаками ходжі-ерзурумійця, — промовив Кара. — Ходять чутки, що на сторінках наших «Сурнаме» в урочисті дні перед падишахом проходить хто завгодно: від пекарів до скоморохів, од дервішів до танцюристів у жіночому одязі, від тих, хто смажить шашлики, до слюсарів, а в наших «Сефернаме» [169] зображені прості вої, зброя та залиті кров'ю поля; через це послідовники ходжі з Ерзурума не тямляться від люті, вони доможуться заборони на видання таких книжок. А коли живопис повернеться до взірців давніх перських майстрів, Келебек завдяки своїм знайомствам вийде сухим із води й скористається перемінами. — Якщо ми й повернемося до неповторних мініатюр часів Тимура, якщо й відродимо на сторінках наших книжок те життя в усіх його виявах, — після мене його найкраще розумітиме мій кмітливий Лейлек, — то, однаково, й нас, і наші творіння,
169
Сефернаме— опис військового походу (пер., тур.).
Чи вірив я сам собі? В свої жорстокі слова?
— Те ж саме говорив мій дядько, — прошепотів Кара, — але він жив надією на краще.
Я бачив його підпис — грішний художник Мустафа-челебі. Він-бо не сушить голову над питаннями: чи є в нього власна манера, чи потрібна вона взагалі, а якщо потрібна, то чи варто її увічнювати, як роботи древніх майстрів, чи дозволяє скромність підписувати мініатюру. Він просто з усмішкою на обличчі й відчуттям тріумфу в душі ставить свій підпис.
Мустафа-челебі сміливо пішов прокладеною мною для нього стежиною й, зустрівши дорогою образи, які раніше ніхто не наважувався відтворювати, переніс їх на папір. Мій учень показує, як склярі обертають і видувають скло, виплавлене в печі, аби виготовити з нього блакитні карафки та зелені флакони, як під час народних гулянь каруселі з кіньми метко виводять у повітрі дугу, як селяни чавлять насіння й роблять олію, як ревуть гармати, оточивши ворогів; він до найменших деталей змальовує наші рушниці, їхні дула та запали, шматки шкіри, голки та колодки в руках чоботарів, що зосереджено схилилися над взуттям, яке шиють. Він дивиться на ці речі так само, як я, тому й малює, ніколи не нарікаючи, що древні майстри часів Тимура, легендарні казвінські художники, такого не малювали. Окрім того, він — перший мусульманський маляр, який, щоб проілюструвати «Сефернаме», їздив на війну й повернувся звідтіля живим-здоровим. Бажання штовхало його побачити на власні очі ворожі фортеці, гармати, армії, поранених коней, що стікають кров'ю, воїв у муках агонії та трупи.
Спершу я впізнавав його роботи за манерою, потім — за темами, а ще згодом — за дрібницями, на які ніхто не звертає уваги. Я можу зі спокійним серцем залишити на його відповідальність яку завгодно мініатюру, будучи впевненим, що він і розмітить, і розмалює сторінку, не знехтувавши жодною деталлю. Тож було б справедливо, якби він зайняв моє місце головного маляра. Але він настільки нервовий і самозакоханий, настільки звик принижувати інших майстрів, що ніколи не зможе управляти людьми, — від нього всі розбіжаться. Він гадає, що з його неймовірною працелюбністю потрібно ілюструвати книги самому замість цілого малярського цеху. І таки проілюструє, якщо захоче. Він видатний майстер. Знавець своєї справи. Любить і цінує себе. Це велике щастя.
Якось я без попередження нагрянув до нього додому й застав його за роботою. Побачив сторінки, котрі він розмальовував на моє замовлення для падишахової книги, недбало зроблені ілюстрації до «Кияфетнаме», отих дешевих книжок придуркуватих європейських мандрівників, що всюди пхають свого носа і принижують нас цими виданнями. А ще побачив один із трьох малюнків, котрі він готував для якогось нахабного паші, що має в домі людину за річ, а ще — малюнки, якими мій вихованець займався для власного задоволення… Роботи — включно з сороміцькими сценами кохання — лежали повсюди: на пюпітрах, робочих дошках, подушках. Високий, стрункий Лейлек працював, наче бджілка, він бігав кімнатою від однієї мініатюри до іншої, то вихоплював ножиці з рук свого підмайстра, що змішував фарби, то наспівував тюркю, [170] то вставляв у свій малюнок якийсь жарт, показував його нам і весело сам із себе сміявся. На відміну від інших малярів, він з моїм приходом не припинив роботи, щоб засвідчити свою повагу. Навпаки — з сяючим від щастя обличчям хизувався переді мною тим, як швидко працює завдяки своєму таланту, Аллаховому дарові та хисту, котрий здобув тяжкою працею. Щоб виконати ту ж саму роботу за той самий час, потрібно було попопріти семи-восьми художникам. Я зловив себе на ось якій потаємній думці: якщо один з трійки моїх малярів — срамотний убивця, то найкраще, якби ним виявився Лейлек. Ще коли він був моїм учнем, я ніколи не радів йому, зустрічаючи по п'ятницях під своїми дверима, так як радів Келебекові.
170
Тюркю—
Він без розбору цінує в зображенні кожну дрібницю, яку здатне помітити око, тому манера його живопису схожа на європейську. Однак, на відміну від художників-ґяурів, мій злодійкуватий Лейлек не дивиться на людське обличчя як на виняткове, не схоже на інші, отож і не відтворює його таким особливим, яким воно є. Як на мене, він просто зневажає людей і майже не приховує того, що їхні лиця йому байдужі. Я переконаний: покійний Еніште не доручав Лейлекові зображати лик падишаха.
Навіть працюючи над найсерйознішою темою, він не може втриматися, щоб не намалювати в якомусь кутку шолудивого пса, котрий не має ніякого відношення до подій на мініатюрі, або ж якогось жалюгідного старця на тлі розкішних, помпезних святкових урочистостей, щоб їх бодай трохи очорнити. Він настільки самовпевнений, що дозволяє собі насміхатися над власними роботами, темами та самим собою.
— Вбивство Заріфа-ефенді нагадує, як брати від заздрощів кинули Юсуфа в колодязь, — промовив Кара, — а загибель Еніште схожа на підступне вбивство Хосрова рідним сином, який накинув оком на його юну дружину Ширін. Всі говорять про те, що Лейлек захоплюється сценами воєн та кривавої, жорстокої смерті.
— Твердити, що художник уподібнюється героям своїх мініатюр, означає не розуміти ані мене, ані моїх найкращих учнів. Нас, художників, видають не теми, котрі замовляють інші і які, по суті, завжди одні й ті самі, нас видають власні приховані відчуття тих тем: їх ми вносимо в малюнок. Наші спокій або гнів помітять у зображеннях людей, скакунів, дерев; ми працюємо з тим натхненням або сумом, які наганяють кипариси, що тягнуться до неба на наших малюнках, або ж прагнемо отемніти, виводячи узори на стінах, світло, що наче просочується з мініатюри, — то наше відчуття смирення й терпіння, які ми переносимо на папір… Ось такі наші потаємні символи-послання. Це не ті коні, які завжди однакові й ніколи не рухаються. Показуючи, який кінь буйний та швидкий, художник не передає власні лють та швидкість. Намагаючись намалювати коня в ідеалі, він доносить до нас ту любов, яку відчуває до багатства світу та його Творця, малює в кольорах любов до життя. Ось і все.
42. Моє ім'я — Кара
Переді мною та майстром Османом лежали сторінки до різних книг, якась із них містила прописні помилки, якась була не розмальована, а якусь лишили недоробленою на півдорозі. Ввесь пообідній час ми розглядали одну за одною ілюстрації, оцінюючи їх, розмовляючи про ті з них, що стосувалися книги Еніште, та про наших художників. Люди начальника султанської варти перетрусили домівки малярів і краснописців, зібрали аркуші, над якими ті працювали, і принесли все це добро нам (деякі роботи взагалі не належали до жодної з наших книг, а деякі вкотре підтверджували, що майстри цеху виконують жалюгідні замовлення на стороні заради кількох акче). Ми думали, що «шанобливі» посіпаки начальника султанської варти вже не повернуться, аж тут один із них, найбільш самовпевнений, увійшовши, наблизився до великого майстра й дістав з-за кушака складений аркуш паперу.
Спершу я подумав, що це один з прохальних листів якогось батька, який хоче віддати свого сина в науку. Знайшовши вихід на головного маляра цеху, він скористався слушною нагодою. Тому я не надав тому паперові жодного значення. З блідого світла, яке проникало знадвору, я зрозумів, що заходить сонце, тож, аби відпочили очі, виконував ними ті ж вправи, що й древні майстри Шираза, які боялися осліпнути замолоду: намагався дивитися відсутнім поглядом у далеч, не зосереджуючись на якісь точці. Й тільки тоді, коли майстер, узявши до рук листа, здивовано глянув на нього, я здогадався, від кого лист. Ніжний колір аркуша, його форма змусили забитися моє серце. Лист був такий самісінький, як ті, що Шекюре передавала мені через Естер. «Як дивно!» — мало не бовкнув я, ніби останній дурень. Адже до цього послання Шекюре, як і до першого, був доданий малюнок! Майстер Осман заходився роздивлятись малюнок, а листа віддав мені, побачивши, що я вже збагнув, од кого він.
«Бею мій Каро, аби що-небудь вивідати, я посилала Естер до Калбіє — вдови небіжчика Заріфа-ефенді. Калбіє показала їй оцей малюнок на грубому папері, який передаю тобі. Потім я сама ходила до Калбіє, переконувала її, благала й таки змогла роздобути той аркуш паперу, щоб допомогтисправі. Аркуш знайшли разом із трупом Заріфа-ефенді, який витягли з дна колодязя. Калбіе заприсягла, що її покійний чоловік ніколи не зображував коней. Тоді хто намалював оце? Люди начальника султанської варти обшукали дім. Терміново посилаю тобі малюнок з кіньми — зволікати немає часу. Діти цілують тобі руку. Твоя дружина Шекюре».