Мене називають Червоний

Памук Орхан

Якось я без попередження нагрянув до нього додому — завжди наношу несподівані візити своїм малярам. На відміну від мене та інших видатних майстрів, він працював у бруді та цілковитому розгардіяші; в кутку, де сидів Веліджан, змішалися в купу фарби, пензлі, прилади для лощіння паперу з морських мушель, безлад панував і на пюпітрі. Мене це й понині дивує, і залишається загадкою, проте він тоді анітрохи не знітився через той смітник у домі. Окрім того, Веліджан ніколи не брав замовлення на стороні заради кількох зайвих акче.

Коли я закінчив, Кара розповів, що, на думку Еніште, Зейтін найбільше цікавився стилями європейських художників, а його роботи були взірцем гармонії. Я розумію: для придурка-небіжчика така пристрасть мого учня заслуговувала похвали. Веліджан перейняв ґератський стиль від батькового наставника Сіявуша та його вчителя Музафера. Я знав, у душі він прив'язаний до тих стилів часів Бехзата і майстрів древності дужче, аніж удає. На підставі цього я всякчас здогадувався, що в Зейтіні криється ще щось нерозгадане

й важливе. Серед моїх художників він — найтихіший, найвразливіший, найскритніший і найзрадливіший, на ньому — найтяжча печать гріха (я сказав так сам собі). Коли начальник султанської варти нагадав про катування, в мене перед очима найпершим постав Зейтін (мені водночас й хотілося, і не хотілось, аби його піддавали тортурам). У нього очі — мов у джина: все бачать, усе помічають — навіть мої помилки. Проте на наші огріхи він киває рідко й з обережністю людини без роду-племені, здатної перевтілитись у кого завгодно. Так, він — підступний, але, як на мене, — не душогуб (цього я теж не сказав Карі). Адже Зейтін ні в що не вірить. Він не вірить і в гроші, хоча копичить їх, трусячись над кожним мідяком. А вбивцями, всупереч людським судженням, стають не від зневіри, а навпаки — через глибокі переконання. Живопис — двері до малюнка, а малюнок — двері, відчиняючи які кидаєш виклик, Господи, прости, Аллаху. Це відомо кожному. І в такому розумінні, Зейтін, завдяки своєму безвір'ю, — справжній маляр. Однак зараз мене не покидав думка, що йому бракує здібностей змагатися з Келебеком, та навіть — з Лейлеком. Я завжди хотів, щоб Зейтін був моїм сином. Говорячи про своє бажання Карі, я старався розбудити в нього заздрість до мого вихованця, але Кара лише широко розплющив свої карі очі і з дитячим зацікавленням дивився на мене. Тоді я сказав йому, що Зейтін творив дива, працюючи своїм чорним калямом, виводячи по-одному воїв, мисливців, панорами з білими лелеками й журавлями в китайській манері, вродливих юнаків, що, сидячи під деревами, читають вірші й грають на уді, він передавав печаль закоханих із легенд, гнів розлючених шахів із шаблюками в руках та страх в очах героїв, котрі здригаються від нападу драконів.

* * *

— Можливо, саме йому замовили останню ілюстрацію — зображення падишаха, чиє лице, осанка, мали бути виконані з точністю до найменших дрібниць, у європейському стилі, — висловив своє припущення Кара.

Кара хоче підсунути мені головоломку?

— Якби так було, то навіщо Зейтінові вбивати Еніште й викрадати малюнок, про який він усе знає? — запитав я. — Навіщо вбивати Еніште заради малюнка?

Ми обоє задумалися.

— У тому зображенні міг бути якийсь огріх, — озвався Кара. — Або Зейтін у чомусь покаявся й боявсь, або… — Кара знову на хвильку замовк. — А хіба він не міг викрасти ілюстрацію, аби наробити шкоди після вбивства дядька, чи взяти його собі на згадку, або навіть просто так, ще для чогось? Зейтін — великий маляр, і, безперечно, він цінуватиме гарну роботу.

— Зейтін — великий маляр. Ми вже про це говорили, — розлютився я, — але в роботах, виконаних на замовлення Еніште, — нічого путнього.

— Останньої з них ми не бачили, — раптом відповів Кара.

ОСОБЛИВОСТІ КЕЛЕБЕКА

Його знають як Барутханелі Хасана-челебі, проте для мене він назавжди залишиться Келебеком. Цей псевдонім нагадує мені про чари його дитинства та молодості: Келебек такий гарний, що ті, хто його бачив, не вірять власним очам і хочуть бодай ще раз помилуватися тою вродою. Ось воно, диво, якому я ніколи не перестаю чудуватися, — поєднання краси й не менш вражаючої обдарованості. Келебек — майстер кольору, фарби — наймогутніша сторона його творчості, він неначе накладає їх заради втіхи, розмальовує з любов'ю. Однак мій вихованець — нерішучий, постійно витає в хмарах і не має в житті ніякої мети, — сказав я Карі. І щоб бути справедливим, застережливо додав: — Він — художник з великої літери, який малює серцем. Якщо Келебек займається живописом не заради розумової розваги, не для того, щоб розбудити в нас тваринне чи догодити самолюбству падишаха, а щоб приносити радість оку, то він — справжній маляр. Келебек виводить розмашисті, плавні, веселі і спокійні лінії так, наче навчився цього в казвінських майстрів, котрі ще ходили світом сорок літ тому. Він сміливо наповнює мініатюру яскравими й чистими кольорами, а в потаємній структурі його малюнка завжди видно ідеальну кулю. Однак виховав і передав йому свої знання я, а не ті казвінські діди, котрі вже давно в могилі. Мабуть, тому я люблю його не менше від рідного сина, але божества для себе не творю. Коли він ще був дитиною, а потім уже юнаком, я лупцював його тростиною, лінійкою й навіть палицею так само, як і решту своїх підмайстрів, однак це для мене не причина, щоб зневажати свого учня. Адже я давав добрячого прочухана і Лейлекові, проте цінував і ціную того. Всупереч поширеній думці, майстер не перемагає побоями шайтана та джинів хисту, що живуть у душі молодого підмайстра, він тільки змушує лиху силу відступити на певний час. Якщо ж побої були справедливими й заслуженими, то згодом джини з шайтаном повстануть і спонукатимуть до праці маляра, який удосконалює своє вміння. Що ж до Келебека, то мої покарання зробили з нього смиренного й щасливого майстра.

Мене знову спокусило бажання розхвалювати власного вихованця

перед Карою: творчість Келебека яскраво засвідчує, що відображення у фарбах того щастя, про яке запитують у своїх месневі читача поети, можливе лише завдяки відчуттю кольору, Аллахового дару. Зрозумівши це, я збагнув і в чому слабкість Келебека: в нього немає усвідомлення, що є невір'я, яке Джамі в своєму вірші називає «глупою ніччю духу». Він, наче художник, котрий малює в раю, не знаючи горя, береться за роботу з вірою та натхненням, переконаний, що з-під його каляма вийде радісний малюнок. І таки народжує малюнок, сповнений щастя. Сцени, на яких наші полки облягли фортецю Доппіо, угорський посол цілує падишахову стопу, пророк возноситься на своєму коні на сьоме небо — безперечно, що ті події радісні самі по собі, проте Келебек воістину перетворює їх на птахів щастя, котрі ось-ось, змахнувши крилами, вирвуться за межі сторінки. Коли я замовив комусь малюнок і бачу, що в ньому занадто вчувається морок смерті або засідання Дивана — загрозливо-серйозне, то звертаюся по допомогу до Келебека: «Добери кольори на свій смак». І тоді мовчазні, застиглі подоли халатів, листя, знамена, моря починають тріпотіти, гойдатися на папері від подуву вітру, наче рознесений полем прах небіжчика. Інколи мені здається, що Аллах хоче, аби світ був таким, яким його зображує Келебек, Аллах велів, щоб життя було торжеством. Адже в Келебековому світі гармонійні кольори читають одне одному неперевершені вірші, час застиг на місці, а шайтан — безсильний.

Однак навіть самому Келебеку відомо, що такий підхід — його слабка сторона. Хтось нашептав йому — і цілком слушно, — що в його роботах усе сповнене веселощів, наче в святкові дні, проте малюнки позбавлені глибини. Ними втішаються малолітні султаничі та здитинілі гаремні жінки, які стоять однією ногою в могилі, але не ті, котрі знають життя й протистоять злу. Нещасний Келебек дуже добре знає всі ці плітки, тому часом заздрить малярам, яким далеко до його таланту й майстерності. Джини з шайтанами не сплять-бо. Хоча сам Келебек завжди вважав, що буденна злоба та заздрість — знаряддя в руках шайтанів і джинів.

Я гнівався на нього за те, що, малюючи, він губиться в своєму дивовижному світі й не почувається щасливим, натомість переймається блаженством, уявляючи, що його мініатюрою насолоджуватимуться інші. Мене дратує й те, що він наперед рахує зароблені гроші. Ось вам іронія долі: багато художників, які порівняно з ним не володіють особливим талантом, працюючи пензлем, віддаються живопису набагато щиріше від нього.

Потреба переступати через ці свої вади приносить Келебекові лише страждання, йому боляче усвідомлювати, що себе треба приносити в жертву мистецтву. Він, наче маляр з курячими мізками, захоплюється занадто тонкими, мініатюрними роботами, малює на нігтях, крупинках рису — спробуй розгледіти ті зображення неозброєним оком. Якось я запитав його, чи не тому його полонила ця пристрасть, від якої отемніло чимало майстрів, що він соромиться свого таланту, яким так щедро наділив його Аллах. Лиш нездарні художники марнують свій час на те, щоб вивести кожен листочок дерева на крупинці рису. В них одна мета — здобути легку славу й вирости в очах усяких тупоголових ефенді.

Келебек займається живописом і мініатюрою не для себе, а щоб потішити чуже око. Його прагнення сподобатися, яке ніколи не було виявом майстерності, перетворює Келебека на раба натовпу. Тому боягуз Келебек і хоче стати головним маляром, — щоб догодити собі і щоб йому догоджали інші.

Далі тему підхопив Кара.

— Так, — відповів я. — Мені відомо, що він плете інтриги за місце головного маляра після моєї смерті.

— А чи може художник убивати через це своїх побратимів?

— Може. Оскільки він — великий майстер, проте сам того не відає і, малюючи, не може забути про мирську суєту.

Сказавши це, я збагнув, що сам хочу, аби після мене цехом управляв Келебек. Зейтінові я не довіряю. А Лейлек, зрештою, сам того не помічаючи, перетвориться на лакузу європейського живопису. Я думав про те, що Келебек здатен на душогубство, і мені було його жалко. Прагнення мого вихованця бути загальним улюбленцем знадобилося б йому, аби впливати як на художників цеху, так і на падишаха. Ґяури зображають своїх кардиналів, мости, човни, канделябри, храми, стайні, волів і колеса з точністю до найменших дрібниць, включно з тінями, — так, наче для Аллаха все на світі однаково важливе. І тільки Келебекові відчуття й віра в колір можуть протистояти європейському вмінню вводити людину в оману, показуючи їй не мистецтво, а реальність.

— До нього ви теж заходили додому без попередження, як і до решти ваших малярів?

— Той, хто бачив Келебекові мініатюри, зрозуміє, що він уміє любити й сумувати серцем, знає ціну любові. Однак, як і всі закохані в колір майстри, мій учень несеться на крилах пристрасті, він — непостійна людина. Я дуже люблю Келебека за відчуття кольору й дивовижний хист, дарований йому Аллахом, тому пильно до нього придивлявся ще з часів його юності. Я знаю про свого художника все. Певна річ, що за таких обставин інших малярів гризуть ревнощі та заздрість, а стосунки між майстром і підмайстром або зводяться нанівець, або ускладнюються до неможливості. Але Келебек ніколи не боявся, що скажуть інші, тож у нас із ним багато світлих спогадів. А не так давно він побрався з однією красунею, дочкою бакалійника зі свого махаллє, відтоді в мене не виникає бажання навідуватися до нього, та й слушної нагоди немає.