Мене називають Червоний
Шрифт:
— Але хіба великі майстри не так само малювали з пам'яті, не дивлячись на справжніх коней, дерев, людей? — запитав Кара.
— Це правда, — відповів я, — та образи, закладені в їхній пам'яті, здобуто після років роздумів над ними, споглядання й праці в поті чола. За все своє життя великі майстри перебачили достатньо коней і їхніх зображень, аби затямити, що ще раз подивитися на баского скакуна означає зруйнувати його бездоганний ідеал у своїй голові. Добрий маляр за свій вік намалює коня десятки тисяч разів, тому зрештою його калям близький до відтворення коня таким, яким його задумав Аллах. Художник відчуває це душею й знає з власного досвіду. Його рука вмить виведе коня з пам'яті, вклавши в те зображення хист, знання й усі свої сили, це — скакун, подібний до того, як його бачить Аллах. Вухо ж, яке рука малює не замислюючись, не знаючи його, навіть незважаючи на те, що воно належить падишаховій доньці, завжди
Враз стало гамірно, поряд здійнялася метушня. Люди начальника султанської варти принесли в майстерню колишнього малярського цеху сторінки, які зібрали в домівках моїх художників і краснописців.
— Вухо — це достеменна людська недосконалість, — пожартував я, аби трохи розвеселити Кару. — В усіх вони різні, і в усіх — потворні.
— А що сталося з художником, який попався через особливі вуха?
Я не сказав Карі, що того отемнили, а то б Кара засмутився ще більше.
— Він побрався з падишаховою донькою, — відповів я. — А описаний мною метод і понині слугує багатьом володарям малярських цехів, ханам, шахам і падишахам для розпізнання художників, він відомий як «метод недіме». Однак правителі не розголошують секрет «недіме», щоб завжди вивести на чисту воду живописців, які провинилися, створивши малюнок, а потім усе заперечують. «Метод недіме» вказує на недоліки в роботі, деталі, що намальовані нашвидкуруч і часто повторюються, проте не вважаються важливими — їм немає місця в серці мініатюри. Це можуть бути вуха, руки, трава, листя або ж — кінська грива чи ноги, навіть копита. Але треба бути пильним: живописець не повинен довідатися, що така його особливість є своєрідним прихованим підписом. Скажімо вуса — ним не є: безліч художників зображають їх кожен по-своєму, тому вони розуміють, що вуса на малюнку можна було б назвати ледь прихованим підписом. А от брови — таки ним можуть бути, бо на них ніхто не звертає уваги. Тепер погляньмо, де і який маляр доторкався своїм калямом чи пензлем до ілюстрацій Еніште.
Отож ми розклали поряд сторінки з двох незакінчених книг, над однією з яких працювали таємно, над другою — не криючись, першою займався небіжчик Еніште, другу, «Сурнаме» — про церемонію обрізання султаничів — розмальовували під моїм керівництвом. Книги кардинально відрізнялися стилем мініатюр, оповідями та темами. Ми з Карою сиділи й проникливо вдивлялися в ті місця сторінок, якими мандрував мій окуляр.
1. На ілюстрації до «Сурнаме» падишах спостерігав за святковим парадом з вікна свого літнього палацу, збудованого зумисне для таких видовиськ, перед ним проходили хутряники, один з яких, що був у червоному каптані та бузковому кушаку, ніс в оберемку хутра лисиці. Найперше ми звернули увагу на відкритий рот лисячої голови. Зуби в ньому, як і зуби шайтана з ілюстрації Еніште, або скоріше напівшайтана, напівдева, зловісної істоти, котра, здається, прийшла до нас аж із Самарканда, — належали калямові Зейтіна.
2. Святкового дня гулянь з нагоди обрізання султаничів перед вікном падишаха з видом на Ат-майдан постав загін прикордонних газі в поношеному, подертому одязі. Котрийсь із них, мабуть, промовляє: «Мій падишаху, ми, твої героїчні воїни, воювали за віру з ґяурами й потрапили в полон. Лише завдяки своїм близьким та рідним, яких узяли заручниками, ми змогли визволитися, щоб знайти гроші на їхній викуп. Та, повернувшись до Стамбула, застали тут таку дорожнечу, що неспроможні роздобути грошей, аби врятувати близьких нам людей, котрі перебувають у лапах ґяурів. Нам не обійтися без твоєї допомоги, чи дай нам золота, чи передай своїх полонених, щоб обміняти їх на заручників, наших братів та сестер, хай ми їх урятуємо». І якраз тоді на нашого падишаха, горопашних обідраних газі, татарських і перських послів, що на Ат-майдані, при-відкривши одне око, позирає з кутка ледацюга-пес. Його кігті та кігті пса з книги Еніште, зі сцени, де зображено поневіряння монети, — безперечно, робота одного й того ж каляма, Лейлекової руки.
3. Серед скоморохів, що перекидаються, перевертаються, крутять перед падишахом на дощечках яйця, на червоному килимі виділяється якийсь бритоголовий сіромаха у фіолетовій безрукавці, що опустився на коліна й вибиває в бубон. Він тримає пальцями бубон так само, як жінка з червоної мініатюри до книги Еніште держить круглу тацю (Зейтін).
4. Перед падишахом проходить цех кухарів, вони штовхають віз, усередині якого на вогні стоїть здоровенний казан, там готується капуста з цибулею та м'ясом. Кухарі ступають рожевою землею, всіяною синім камінням, а на зображенні, що його Еніште назвав смертю, якась істота-напівпривид пливе над голубою землею з червоним камінням. І там, і там видно одну й ту ж руку (Келебек).
5. Перський посол довго й красномовно
Але останнє відкриття належало не мені, хоча я й водив лінзою то ліворуч, то праворуч, гарячковито шукаючи малярські особливості. Виявив його Кара, який не відривав погляду од сторінок, — він боявся тортур і сподівався ще раз зустрітися зі своєю жінкою, котра чекала на нього вдома. Спираючись на «манеру недіме», ми зробили детальний виклад дев'яти ілюстрацій, що залишив по собі Еніште, з оцінкою кожного з художників, потім прокоментували отриманий результат. На це в нас пішов увесь пообідній час.
Покійний дядько Кари не довірив жодної сторінки пензлеві тільки одного маляра, над кожною мініатюрою працювала вся трійка майстрів. Було очевидно, що ілюстрації не раз кочували з дому в дім. На малюнках я помітив незграбний доторк ще чиєїсь, п'ятої, руки, мене вже охопив гнів від самої думки про те, який нездара цей мерзенний убивця. Та Кара по тому, як старанно накладалися фарби, впізнав роботу свого дядька. Тож ми були врятовані від блукань хибним шляхом. Заставки до нашого «Сурнаме» були схожі як дві краплі води на ті, що прикрашали книгу Еніште: ті ж стіни, ті ж листя й хмари (звісно, моє серце розривалося) — зрозуміло, що їх час по час виводив своїм пензлем бідолашний Заріф. Потім троє світочів малярського цеху усунули його від роботи. Безперечно, над цими ілюстраціями могли працювати лише вони. Ось мої діти, яких я дбайливо виколихував, трійка моїх обдарованих улюбленців: Зейтін, Келебек, Лейлек…
Щоб допомогти в наших розшуках, я розповідав Карі про особливості таланту, майстерності й характеру кожного з них. Розповідав не тільки про своїх вихованців, а й про власне життя.
Його справжнє ім'я — Веліджан, я не знаю, чи має він ще якийсь псевдонім, окрім того, який йому дав я, ніколи не бачив, щоб він будь-де ставив свій підпис. У роки учнівства супроводжував мене з дому до цеху вранці по вівторках. Веліджан — занадто гордий: якщо він і зможе переступити через себе, поставивши підпис, то постарається, аби про це дізналися й кожен це побачив на власні очі; він не приховуватиме свого підпису. Аллах наділив його неабияким талантом. Він намалює все: як заставку, так і рамку; все йому дається легко, і все в нього виходить щонайкраще. Він неперевершений майстер мого цеху в зображенні дерев, тварин, людського обличчя. Веліджан — з малярського роду, який походить аж з монгольських часів. Його батько — учень славетного живописця Сіявуша з тебрізького малярського цеху Сефевідів. Якщо не помиляюся, коли синові минало десятий, батько забрав його до Стамбула. Веліджан зображує закоханих у китайській манері — з «місячними» обличчями, тобто малює в стилі древніх малярів, які півтора століття тому мешкали в Самарканді, Бухарі, Ґераті й зазнали впливу монголо-китайського мистецтва. Хоч скільки я намагався, та проте не зміг розкусити цей міцний горішок, — ані в часи його учнівства, ані в часи зрілої майстерності. Мені хотілося 6, аби скриті в глибині його душі взірці монгольських, китайських та ґератських художників вийшли назовні, аби він забув про них. Коли я йому про це говорю, він відповідає, що, по суті, той стиль — для нього так само забутий, як і для більшості малярів, котрі впроваджують нове в цеху та в країні, що коли зазирнути під корінь, то він нічого не навчився в древніх. Для більшості малярів важливо пам'ятати ті дивовижні взірці сивої давнини, але якби Веліджан забув про них, то став би ще видатнішим майстром. Перейняте ним від колишніх художників зберігається в потаємних закутках його душі, наче тяжкий гріх, якого неможливо позбутися. Щоправда, воно й надає йому великих переваг, про які він сам не здогадується: 1, Він нагороджений почуттями провини й відчуженості, завдяки яким маляр уміє оцінити свій хист. 2. У скрутному становищі художник згадує те, що вважав забутим, і, використовуючи щось із древніх ґератських узірців, знаходить підхід до нової теми, нової історії, сцен, до яких ми ніяк не звикнемо. У Веліджана — пильне око, він знає, як гармонійно втілити в сучасний малюнок те, що запозичив у майстрів попередніх поколінь цеху шаха Тахмаспа. Під його рукою поєднуються в ідеалі ґератська мініатюра зі стамбульською.