Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

Тирада 11

Летіли горностаї через сад, зимою помальований на біле. Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало. Та ще й усі троє. Чи сам дома, чи не сам дома, а хліб свіжий, вино червоне. Рубаночок срібний, золота сокира, древо кам'яне. Летіли горностаї через сад, на чорне помальований весною. Напоїли коня, напоїли мого вороною водою. А стайня дрижала, пір’ячко лежало. Збруя

нова, незбутвіла, на сонці блищала. Через жовтий сад горностай летів, та ще й сам один. Чи пан буде, чи пропав буде, а спереду і позаду — дим. І позаду зрада — і попереду. Червоне вино. Цвіте дерево.

Тирада 12

В сірому небі хмари черлені стоять — і нема. З сірого неба птиці багряні летять у туман. Де серденько ниє, де тіло понищене, ніч мина і літо мина. «Мамо, — кажу, — я не хочу вина». Мовчить вона. Потім сиплються сльози, як мак дрібні, — його товчу. Потім тіло покинуто, серденько тліє. Ось і я вже мовчу.

Тирада 13

Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь; ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття; гіпсову жінку кохаючи; гілку і слово намарно ламаючи, — не оскаржую скла, під яким колихається осінь, відмовляюсь ховати обличчя в долонях, — бо жести хисткі, бо любов незбагненна, а грона цього відчуття достеменні і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.

Тирада 14

Десь грають сурми і ніч триває але це ніч що паче дня і бурштиновий труд кружляє посеред нього я на шибці краплі за ними лампа ковточок чаю невдовзі осінь холера ясна життя прекрасне його не досить його не досить.

Тирада 15

сумний витязь і птахи і кольори а ще загадкова для знавців геральдики картина на щиті: три краплі крові пронизані блакитними стрілами на кожній із яких сидить звісивши ноги маленька прихильність тримаючи високо над головами напис невідомою мовою

Тирада 16

Кімнат забутих вигаданий запах, струнка лілея у тонкій руці, — немов у вазі древній древня рана, немов серед підробок — раптом Кранах, і криця, мішана вночі на молоці. Ти посміхнешся, сльози люто витреш, міняючи місцями стіни зал, де все одно Вона прихильність нищить. де так бистрішає розлука, наче в нішах не статуї, а лиш

розплавлений метал.

Тирада 17

непотемніла яблуня плете свій квіт свою Вкраїну пелюстками криє біла пелюстка — були крила сіра пелюстка — була свитка чорна пелюстка — була й немає а червона пливе Дунаєм плете свій квіт непотемніла яблуня все вищає мої слова внизу такі маленькі — мов мурахи…

Тирада 18

чотири крапельки дощу: вода вогонь земля повітря і п’ята — книжка нерозкрита і шоста — крапелька дощу шкода я вмію рахувати шкода я вмію шкодувати чотири крапелини крові: червона жовта синя зла прийшов до маляра: — сідай — і знову хмарить сиві брови чотири крапельки дощу чотири крапелини крові

Тирада 19

Згасає стукіт опадаючої роси і така тиша у всьому місті що видно її крізь бійниці і сховавшись за мерлонами — видно і навіть босоніж пробігши по теплій бруківці обдуваючи вранішню кульбабу все одно не порушиш тиші все одно побачиш її пропащий

Тирада 20

Марноти сірих днів — мій оберіг від череп'яного достатку і доріг, якими не ідуть прочани зі свічками, якими не кричать «прощаймо» журавлі, якими не пливуть даремні кораблі. Ці марні дні — єдиний мій рятунок, щонайсолодший, витриманий трунок. Шукаючи у лісі юну дичку, гортаючи на стриху древню книжку, вшановую не тіло на землі. …А скільки вже розтануло країв, що ідолів собі робили із руїн? Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат? Прочани й журавлі вертаються назад, обсівши густо щогли кораблів. — А що то за корони? — А ми вже королі.

Тирада 21

Прости, мій Боже, суєту годин, призначених для духа, цю варварську неситу скруху, і пісню щиру, та не ту. Прости, мій Боже, суєту. Мені так прикро, що ти Бог сумного праху, жмені пилу, — і чим тобі людина мила, з якою завжди важко вдвох? Мені так прикро, що ти Бог. Прости нам сіть, і слиз, і хіть, узнай: вони — вуста для слова, звільни, благаю, серце нове, звели йому хоча б тремтіть, коли не хоче жити в Крові.