Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

* * *

Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла. За живе. Не заживе, вона стримана і осяянна. Місяць пливе. Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці, нікому, в сірий цей час, у зимовий цей час, золотий… Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом — без води, без гардин, без мети.

* * *

мій друже мій вечірній ти вже сивий а я все сам — ні звір ані той бог і час уже збиратися на жнива а я отак нічого й не посіяв і ми не вдвох біжить їжак іде юнак сміється діва хитається в очах

зеленогривий світ мені так гірко гірко? дивне диво у найлютіше літечко із літ

* * *

Ти втретє цього літа зацвітеш такою квіткою — тендітною, п’янкою. Кімната втратить риси супокою, бо речі перейдуть у твій кортеж. Обернеш пил на срібло і кришталь, наділиш тіні здатністю до тліну. Одна із пелюсток розсуне стіни, ти — даль, і подолаєш іншу даль. В людей уже нема своїх святинь. Ти можеш стати першою, одначе, знай: біля тебе жоден не заплаче, і пам’ятай: два дні всього цвісти.

* * *

Смішних провінціалів і жести королів ми достовірно грали перед порожнім залом напередодні зим аплодували кожному хто міг прийти сюди на вулицях порожніх жили криштальні пси не залишали сліду прозорі і тривожні і зовсім не питали — це можна чи не можна є ще яскраві згарища незатишних афіш мій день чому ти хмаришся? ми грали та не гралися і ролі залишилися все ті ж

1980

* * *

в отих вазонках росли канарки вазонки стояли на сходах покинутого дому їх поливали водою з криниці за канарками полював чорний кіт а може білий не бачу різниці і от одного разу коли ми досліджували нутрощі віолончелі (там було достобіса цікавих речей: кубик Рубіка книги і гільзи) так от саме того разу чорний або білий кіт заплакав смішно втираючись брудними лапками і одна з канарок та що росла у найкращому вазонку сказала: «віддайте мене йому хай заспокоїться» і так отой кіт поїв усіх канарок і дім тоді став уже з о в с і м покинутим а за розламану віолончель нам добре всипали а кіт невдовзі загинув невдало стрибнувши за горобцем

* * *

Вона, коли остатній промінь граком, викреслює свій вензель сміливіше. Вина будинку під червоним дахом, із білими фігурами у нішах. Тремтить вода — то пощези мовчать. Вона малює вензель на доріжці в сад і опечатує сліди сухим цілунком, — так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми, усе ж її зника. Фігури кичуть лють свою фігурну, безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги, бо все ж вина, бо все ж червоний дах, бо все ж доріжка в сад, а не із саду. (« вина будинку нічна»)

* * *

чекаймо і хтось поховає ці губи тремтячі люди нарешті знайдуться так знаходиться клямка у дверях і щось що пахне яблуками та спокоєм мама так пахла владно стисне тебе за пропиту горлянку і що ж і тоді відчиняться двері і не треба вже буде чекати і

хтось

* * *

відлюбив горо відлюбив ходив біля брами з мальованим левом курив дивився на хмари думав про небо поруділе в серці потойбіч серця його вкриє гора висока зелена й червона з білою корогвою на вершині з молодою скляною труною в долині відлюбив долино відлюбив

* * *

поволі гасне книга колір книги назва книги по тому ясне тло всю площу заливає і пил паде і нерухомість відділяється від стін довколишніх від водограїв і від звичних слів відділяється вії довгі приспущені слова невиправні водограї будівлі назавжди віддаляються від нерухомості розтріпують волосся закурюють почувають себе невимушено — що за краєвид! усі ознаки попелу (« спалення книги»)

* * *

Юркові Саєнку

Немає нікого у весняному надвечір’ї полум’яніє трава суха на узбіччі і кожен наступний день — це попередній день колеса крутяться життя минається стара поорана платівка крутиться голка ніяк не перескочить до наступної борозни видобуваючи все ті ж сонця і хмари ми їдемо на тій самій швидкості 33 потім усе скоріше і через це прискорена мелодія видається смішною смішний вітер смішне сонце веселі сльози кумедний розпач тих кого немає у весняному надвечір’ї тих кому можна було б показати порожній костьол і призахідні гори над якими нерухомо зависли зорі добрі чисті вічні зорі а ми злі брудні й минущі повтори це як приспів: зорі добрі — а ми злі зорі чисті — ми брудні вічні зорі — минущі ми і палаюча трава пролітає за вікнами і той хто увімкнув цю гру забув де вимикач до чого тут ми хіба ми причетні до відшукування причетного нас просто так виховали а потім сказали що це не основне у весняному надвечір’ї' де ніколи немає нікого нікого нікого ні-ко-го

* * *

Отож, іще один звичайний червоно-чорно-білий королівський похорон, вогкі зимові сиґарети; он ворон, ось електрокамін і чай, і книга, яку треба дописувати вечорами, коли, обнявши зайчика, засне мала. Я думав, ця зима не так почнеться; зумисно не звертав уваги на віщування в навмання розкритій книзі, на те, що не було листів, а потім були, правда, небагато, і я читав листи у ліжку, добре розуміючи, що це вже не сон. І це не сон. І це. І це також. Аж ось помер король, помер насправді. Я саме скидав светра, як зненацька заговорило радіо, його забули скрутити звечора, і ледве стримуючи ридання, повідомило сумну звістку жіночим голосом. Тепер не часто помирають королі. Мала прокинулась. Устав і зайчик. Гріх спати в такий день; діставши решту іграшок з поламаного холодильника, ми почали бавитися в т р а у р. Сварились двірники на тротуарі, і всюди — в сніг, будинки, — застромляли червоні, чорні, білі прапори.