Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

Тирада 22

в білому лоні зорі Марії час не існує кожна година місця не знайде собі сама над іменем своїм всміхається сама цнотливо прикрива коліна сніжної ночі стукають негнучкими пальцями в двері холодне червоне вонне вино гріє пригаслі очі — Маріє ми повернулися дивно чужі вірні і вірим: золотоптиці мудро клюють злотозерно золотолеви майструють друкарські верстати вулицями бігають діти пізнаними таїнами діляться — а Іуда з опалих за ніч яблук викладає хреста

Тирада 23

мав

сорочку файку люстро знесла все те вода бистра прочитав сто книг розумних перша — то найрозумніша лев ходить ринком волає на тіні в сірому небі птахи несуть сіті — птахів ловити на продаж ще ніч оця а потім ще три ночі — і ти залишиш край де гостем кожен кажан і сходи і мости на каву сніг летить холодний з високих берегів — з дахів на місто дивиться негода червона хвіртка сад зелений парадний одяг час на сцену не аплодує ситий плебс приреченому до надії гарячі зимні як повії по місту котяться події і гавкає на лева пес

Тирада 24

А як вигнали Війона хорошого компаньйона заспокоїлися і наситилися назлягалися і насралися то схотіли аби я заспівав про короля для короля пісня моя невеличка дуже скромна нескоромна: «Дай золота дай корону і крульову дай» а як виженеш мене то шляк тебе не мине: буде бити буде прати будеш тоді ротом срати судь-бо-нос-цю наш

Тирада 25

Миколі Тузу

Х'oджу-броджу білим світом щастя не шукаю де побачу птаха в клітці куплю-випускаю А ще ж мені цього літа куля не відлита а ще ж мені молодому хочеться додому мати б мені друга-брата вірную пораду разом були б вино пили жили і вмирали де ж ти друже забарився я тебе шукатиму повернутися додому птахи не пускатимуть А ще ж мені цього літа куля не відлита а ще ж мені молодому хочеться додому

Тирада 26

Була січа у пітьмі, у місяці падолисті. Чорна вода світилася, троїлося тіло. Познаходили на ранок шаблі та пістолі. А тіла позабирали татари з собою. Не мали кого ховати, просто так молилися. Наче вперше одне на одного сироти дивилися. А я йшов тоді зі Львова, три дні вже не ївши, то вони мене забрали, і нагодували, і все розказали.

Тирада 27

Яку-будь людину з Ісусом порівнюй: се диво цнотливе і не срамотливе. Мій камінний раю, вітаю тебе! впереміш опале і зелене листя. Матінко пречиста! Imitatio Christi! Летять сніги з хмари, ченці не доспали, впівголоса моляться, а потім у трапезній трохи вина вип’ють, загріються, бідні. Підуть

стежки прокидати, — для дороготови на усе готови, ой, братчики-ченчики, травичка Христова!

Тирада 28

Проминули, короленьку, наші веселенькі дні, ой, смутно мені і тобі! Брудна челядь возвисилась, псарні, стайні позаводила, регочеться над Образом, над Гербом глумиться, ой, жаль мені і тобі! А радники запродалися, астрономи пропилися, бидло їсть зі срібла, кармеліток лапає, байстрюків стругає. Ходімо до саду, згадаємо королеву. Зроблю тобі свищика ще одного.

Тирада 29

Сьогосвітня розкіш — убога у Бога. А жіночка ласа зроблена з гівна і м’яса. Про це пам’ятай, муже усемертвий. Серденько заходить, цвіркуни говорять про пана Бояна до самого рана, до ладу, до прикладу, а ти наслухай, до їхньої мови свою додавай.

Тирада 30

Як можу, так співаю. У дзеркало дивлячись. Життя проминає, за яворами ховаючись. Панна до вінчання готова. Гарна десь ти, наречена Христова… А твій батько меча нагострив, а твій батько слуг напоїв. Скрадається, підлий, покоями, а ти світле волосся розчісуєш, у дзеркало дивлячись. Висока свіча і чорна троянда. Збігаються людоньки. Ладоньки, ой, лада.

Тирада 31

Куди тобі? В негоду неживу? Там ягоди сухі, там ящірки блукають. Куди тобі? В нерадісну корчму? Там короля нового старці і блазні лають. Чи до привітної вдови? А там давно чужі ночують. Куди тобі подіти чорні книги? Кому нового вірша прочитати? Улітку світ безмежний, узимку непривітний, і завжди його важко покидати.

ВСЕ

Частина друга

* * *

завше боявся зустрічі немилосердної з принцом серед пустелі вночі чи ти мені голову зітнеш принце світле дитя палахкучої крові чи ти мені чуло в очі поглянеш ген з того краю столу чи ти мені очі вип'єш принце грубі і невситимі а чи із клаптиків порваних віршів складеш картину мого похапливого страху до тебе я не троянда не лис не планета я лиш пустеля у власній постелі каптур ченця стіна ледь помітна за мохом завше боявся боявся до дзвону коли плескав у долоні боявся до дзвону і диму як сигнальні багаття палив боявся до гір що постали на видноколі до люду що вимахуючи руками все більшими біг рятувати мене від принца мене порятуйте — для того цей вірш від маленького принца — ату його! (« пустеля»)