Модель слави (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– А я впевнений, що художнi вершини залишаться, - Максим Петрович вiдкинувся на спинку стiльця.
– Гомер, Данте, Сервантес, Шевченко, Пушкiн... А Шекспiра чи Гете хiба людство може забути? їхнє свiтло дiйде до самiсiньких обрiїв Часу, до найдальших поколiнь. Гiмалаї, кажеш? Але ж i мозок людини має невичерпнi резерви!

– До того ж вiн ще буде пiдсилений електронiкою, - додала Дiна.
– Усе вартiсне матiнка Iсторiя зберiгає.

– Я теж так думаю. Художня енергiя не пiдвладна законовi ентропiї.

– Ну, хiба що окремi зразки...
– Севертека спрямував свинцевий погляд на Максима Петровича.
– А щодо наших сучасних,

то, як казав той, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно... забуття. В такому розрiзi.

Максимовi Петровичу стало досадно, що дався втягнути в оцi просторiкування. Футуролог знайшовся! Чи в нього комплекс неповноцiнностi? Раптом пригадалося: вiн, бiдолаха, пробував писати, так-так, якось хвалився, що "нашкрябав добрячу повiсть"...

– Я пишу сучаснiсть i для сучасникiв, - сказав, може, трохи рiзкувато, - i на лаври не претендую.

– Не прибiдняйся, ти вже двiчi лауреат, ще й за третiй роман одержиш чого там...
– ошкiрився Севертека.

– Те приходить само... якщо в творi пульсує кров. Працюючи, нi про якi премiї не думаю.

Севертека iронiчно пiдморгнув:

– Знаємо вашого брата, вам тiльки медальки й сняться!

Максим Петрович нiчого не сказав, лише знизав плечима.

– А я слухаю оце та й думаю: "Сократ" - ось хто може заглянути в майбутнє, - мрiйливо сказала Дiна.

– Iдея, - пiдтримав Севертека.
– Ти програмiст, тобi й перфокарти в руки!

– Але ж пiдготувати таку програму...
– Дiна тепло поглянула на Максима Петровича.
– Ви навiть не уявляєте, як це складно.

– А чи не краще погадати на кавовiй гущi?
– усмiхнувся Максим Петрович.
– Кажуть, якщо добре придивитися...

– Прогнозування - це, Максимку, наука. Правда, на такий довгий вiдрiзок часу, як тисяча рокiв, ми ще не пробували...

– Та й не треба Дiно. Який сенс прогнозувати славу? Кожен з нас прилiплений до свого часу...

– Сенс, може, й є, а от чи вийде? Чи впорається наш "Сократ" з такою тьмою рiзноманiтних моделей? А вони ж виникатимуть, як лавина.

– Бачиш, вiн боїться, ха-ха-ха!
– зареготав Севертека.
– А чому б не примiряти костюма?

– Припини блазнювати, - Дiнинi губи гидливо скривилися, i чоловiк одразу осiкся.
– Максим Лук - величина, яку можна вводити в програму... Краще розкоркуй шампанське, вип'ємо за його трилогiю, щоб вона жила у вiках!

– Дай боже нашому телятi вовка з'їсти, - Грицько Севертека, вишкiрюючи зуби, почав одкручувати срiблясту головку пляшки.

2

Максим Петрович розплющив очi i з несподiванки затаїв дух: рiднi стiни, своя спальня! Раннє сонце сипле промiння на килим - палахкотять кольори, а в затiнку бiля штори - пейзаж Шовкуненка - яка прозора вода!

Лежав не зворухнувшись, щоб видиво не зникло. Справдi, хiба вiн уже вдома?

Душу пройняло досi не знане вiдчуття: достеменно бачить обстановку своєї квартири i водночас усе це здається якимось нереальним, стороннiм, точнiше - нiби вiн сам тут стороннiй, нiби його обступило марево, яке от-от розтане у синьому серпанку.

Проте марево не зникало, i вже наступної секунди вiн усвiдомив, що й справдi вдома, що Венецiя була вчора, а сьогоднi - Київ. Але оте миттєве вiдчуження вiд реальностi вразило його, - враження було таке, нiби вiн заглянув сюди з iншого простору.

Незабаром усе стало на свої мiсця, мозок зафiксував звичайнiсть обстановки, ба навiть буденнiсть.

Так, з аеропорту Бориспiль вiн добрався додому пiзно, спав як мертвий, але втома i зараз вiдчувалася в усьому тiлi. Заплющив очi, сподiваючись заснути ще, та де там, полежав трохи, мимоволi згадуючи епiзоди мандрiвки до Iталiї, знайомства на симпозiумi, та й знову поглянув на повiнь, уже освiтлену сонцем. Може, мали рацiю античнi фiв'яни, заборонивши художникам пiд загрозою смертi зображувати бридке, потворне i зобов'язавши їх подавати тiльки прекрасне? Як гарно змальовано старi дерева, весняну воду! Яка це насолода для душi! Якось такою повiнню вони милувалися в Кончi-Заспi удвох з Дiаною, ще студентами... Немов сон - i поблиск очей, i дотики рук, i п'янкий стан ейфорiї. Щось давно не обзивається Дiана, уже рокiв два, ото як подзвонила, що працює над програмою, i бiльше не нагадує про себе. Перекласти лiтературнi явища на двоїсту мову перфокарт - чи не сiзiфова це робота? Ну, та нехай собi...

Не хотiлося залишати угрiтого лiжка, отак би лежав та згадував далекi роки, усе своє життя. "Згадувати життя? Що це зi мною? Адже я ще живу, я ще в його потоцi i воно в менi!"

Отак подумавши, змусив себе пiдвестися - адже починався робочий день. Робочий... Максим Петрович гiрко всмiхнувся: вiдтодi, як закiнчив трилогiю, вiдчув себе за бортом. Поставив останню крапку i неначе пустився берега, опинився в якомусь вакуумi. Втiшав себе, що це тимчасове, писав статтi, есе, але добре усвiдомлював, що це тiльки видимiсть роботи, iнерцiя, що головне в життi вiн уже завершив. Коли з видавництва принесли добре оформлену трилогiю, не мав уже сили радiти, був до краю вичерпаний. Розумiв, що це радiсна подiя, але на емоцiї не спромiгся, тiльки досадливо хмурив брови. На запитання - як вiн себе почуває, вiдповiв:

– Та отак, як стара полуторка, в якої пального лишилося на денцi.

Поголився, холодною водою освiжив голову, зварив на снiданок яйце, змолов кави... Та що б не робив, мозок пiдкидав йому хаотичнi картини спогадiв, i це непокоїло, викликало якусь невиразну тугу. Надумав ближчими днями поїхати на село до родичiв - там тихо, гарно, там вiн набереться сили. Само собою розумiлося, що ближчi днi в нього будуть. Але ж можуть i не бути?

Спустився лiфтом униз i видобув iз скриньки цiлий оберемок листiв i газет. Читання пошти - то для нього приємнi години, особливо тепер, коли вiн завершив "головне завдання життя". В цей час вiн розмовляє з читачами, за рядками листiв намагається уявити живу людину, її обличчя, очi. Ось учителька пише... Яке несподiване сприйняття образу старої трудiвницi! Треба буде надiслати їй книжку з автографом... Яка адреса? Кременець... Цiкаво б з'їздити... О, Севертека! Що сталося? Прочитаю опiсля всiх. Але й опiсля чомусь не хотiлось брати того конверта до рук.

Увiмкнув телевiзора - молода гарна дiвчина ходила по саду i тихо спiвала. Приємний грудний голос заспокоював, улагоднював душу, i Максим Петрович, вiдкинувшись у крiслi, вiдчув, як спадає напруга. Та цiлком вiддатись насолодi не мiг, почав мiркувати: чим зумовлюється емоцiйний вплив музики? Чи не ритмами... якщо вони спiвзвучнi бiоритмам людського органiзму? Своєрiдний контрапункт, суголосся... Згадав Тичину. Свiтлий, оригiнальний генiй... Сьогоднi треба обов'язково попрацювати над замiтками про його "Симфонiю". Почав одразу пiсля третьої книжки роману, але робота посувається повiльно, занадто повiльно...