Модель слави (на украинском языке)
Шрифт:
Нарештi з'явилась, i перше враження було: гарна, ще зовсiм не стара. Така, як колись, i не така... До кутикiв очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дiвочу тужавiсть, але це таки вона. Трiшечки вiдкопилена нижня губа i зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.
Миттєва нiяковiсть була погамована, i ось вони вже заговорили, як i належить давнiм друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос нiби аж погустiшав. I пишна стала, як пава.
– То що,
– Її нiжнi пальцi торкнулися його вух, легенько сiпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стрiпнулись густi вiї, i розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й дiткнувся примхливих губ.
– Дякую, що ви з Грицьком згадали...
Севертека загукав:
– А вiн i забув! Сидить собi, пише, а я й кажу: iстина, брат, у винi!..
Ступивши з тiсного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кiмнати, яка правила Максимовi Петровичу i за кабiнет i за вiтальню, Дiна примружила очi, роздивилася.
– Ого! Тут зовсiм iнший свiт! Лаокоон... А хто цей мореплавець? вказала на картину.
– Вiн що - прив'язаний до щогли?
– То Одiссей.
– Хороше в тебе товариство...
– Дiна перевела погляд на чоловiка.
– А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.
Севертека, дурнувато усмiхаючись, ухопив сумку i пiшов на кухню.
Пiсля першого ж тосту, випитого за здоров'я iменинника, "нашого славного письменника", Севертека розпочав новi наскоки на "галеру", мовляв, пора економити енергiю, бiльше i - головне - регулярно вiдпочивати, бо доробок уже ж є...
– Що ж то за будiвничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах?
– добродушно захищався Максим Петрович.
– Та й взагалi, мислячий мозок нiколи не вимикається.
– Йому якби тiльки вiдпочивати, -Дiна кинула докiрливий погляд на свого балакуна.
– Колеги вже давно професорами стали, а ти... все стараєшся, щоб не старатись.
Севертека змовчав, налив собi коньяку, одним духом вимчав i взявся апетитно заїдати салатом.
– Ми в гостях у письменника, - провадила далi Дiна.
– Цiкаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?
– Ну, як тобi сказати.... Завершую останнiй роман трилогiї. Сучаснiсть.
– Максим Петрович усмiхнувся.
– Взагалi, я все життя пишу про життя.
– А я всю дорогу писав би про дорогу, - вставив Севертека i, зиркнувши на дружину, докинув: - i пра дорогy...
– А чи не мiг би ти щось прочитати, ну... хоча б останнє речення, написане сьогоднi, - Дiна схилила голову набiк, заглядаючи йому в очi.
Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освiтлила посмiшка:
– Ось воно: "За всiх скажу, за всiх переболiю..."
– Щось знайоме, - одiрвався од тарiлки з салатом Севертека.
– Десь наче чув... у такому розрiзi.
– Це слова Тичини, - кинув Максим Петрович.
–
– Звичайнiсiнькi слова, - замислено сказала Дiна, - а який великий об'єм iнформацiї!
– Та ще й якої iнформацiї!
– пiдхопив Максим Петрович.
– У цiй формулi сконденсоване життя й дiяльнiсть письменника...
– А фактично тут маємо всього три лексичнi кристалики: "За всiх", "скажу" i "переболiю". Оце компоновка!
– Пiшла кiбернетика...
– Грицько хитнув головою у бiк дружини.
– Але ж художня лiтература... Як її запрограмуєш?
Дiна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:
– Сучаснi електроннi машини мають удосконаленi процесори-блоки з асоцiативною пам'яттю, здатнi моделювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталi чи робота мозку.
– Це дуже цiкаво, - Максим Петрович простягнув руку за олiвцем, хотiв щось записати, але передумав.
– Процесори... їх що, навчили думати?
– Саме так. Це частина комп'ютера, яка викликає iнструкцiї з оперативної пам'ятi, аналiзує, зiставляє i робить висновки. Хiба це не думання? Та ще й глибше, нiж у декого...
Помiтивши, як скривився Грицько, Дiана грунтовно, з подробицями розповiла про випробування найновiшого електронно-думаючого комп'ютера "Сократ", призначеного для прогнозування суспiльних явищ. "Сократовi" вмонтували найскладнiший, найкомпактнiший процесор, зрештою, в нього все "най..." Останнє слово кiбернетики!
– Одного тiльки йому бракує - скромностi, як i декому з людей... Я ввела в програму знаменитий Сократiв афоризм: "Я знаю те, що я нiчого не знаю", а цей наш категорично твердить: "Я знаю те, що я знаю все!"
– А може, й знає геть усе, - похмуро обiзвався Севертека.
– Хiба йому не пiд силу запам'ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедiю?
– Об'єм пам'ятi - це, звичайно, важливо, - сказав Максим Петрович, - а от чи досягнуть електроннi розумники такої глибини мислення, як людина, - в цьому я дуже сумнiваюсь.
Пiдвiвся i ввiмкнув торшер бiля журнального столика. М'яке золотаве свiтло наповнило кiмнату, з присмерку вичiткувалась скульптурна група на тумбочцi пiд стiною,- Лаокоон вiдчайдушно бореться зi змiями, i Одiссей нiби зворухнувся.
Грицько вказав на скульптуру ще й потряс пальцем:
– Оце ось залишиться навiки, доки й людство житиме, в такому розрiзi... А книжки? Та промине, скажiмо, сто тисяч рокiв - кого читатимуть? А через мiльйон? Адже накопичаться Гiмалаї книжок! Та якби майбутня людина займалася лише лiтературою i нiчим iншим, то самої бiблiографiї їй вистачило б на кiлька життiв. Лiтература, скажiмо, столiття вкладеться в iнформацiю на кiлька рядкiв. Проблеми, тематика, загальний рiвень, в такому розрiзi. Он уже й тепер маємо дайджести.