Модель слави (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Грицькiв лист чомусь дратував. Ну, що йому треба?

Розiрвав конверта. "Подзвони, а то я не знаю, коли ти приїдеш. Є невеличка справа". Ребус... Казав би одразу, а то...

Переборюючи внутрiшнiй спротив, подзвонив.

– Оце здорово! Значить, ти вже дома?
– оглушливо загукав Севертека. Прискочу ненадовго. А Дiна ще не була?

Дивнi сучаснi лицарi пiд черевиком - без своєї повелительки i не дихне.

Ставлячи на столик машинку, з подивом вiдзначив, що

вона значно поважчала. А написавши кiлька вiдповiдей читачам, вiдчув бiль у лiвому мiжребер'ї i пiд лопаткою. Подумав, що дорога все-таки стомлива, мабуть, треба полежати ще, вiдпочити. Почовгав до вхiдних дверей, вiдiмкнув, щоб не вставати, коли прийде Грицько. Поставив телефонний апарат на канапу i прилiг не роздягаючись. Бiль не стихав. Чи серце? Але ж воно нiколи не болiло, жодного разу... Може, отак i приходить смерть? Вiн описував смерть, але сам не вiдчував її подиху. Цiкаво... Шкода тiльки, що багато задумiв так i лишиться... А може, це тiльки легка недуга. На жаль, мозок приховує iнформацiю про внутрiшнi процеси в органiзмi. Чи це потрiбно, щоб людина не замкнулася в собi, а спрямувала свiй iнтелект на зовнiшнiй свiт? О, нi, Сократ не хизувався, коли казав, що знає те, що нiчого не знає. Свою таїну Природа тримає за сiмома замками...

Задзеленчав дзвоник. Певне, Грицько, зараз наляже на дверi, о, вже зайшов.

– В тебе що - день вiдчинених дверей?
– Грицькiв голос до болю залящав у вухах.
– А чого це ти лежиш?

– Щось трохи занедужав.

– Кiнь би смiявся: Максим Лук занедужав! То, мабуть, з дороги. Як поїздка за кордон? Читав, читав повiдомлення. Та ти лежи, якщо перевтомився, а я ось трохи в крiслi посиджу. Еге, роки, брат, беруть своє. Це ж тобi вже до сiмдесяти добирається? Дадуть Героя, от згадаєш моє слово! На зло тому Дiниному "Со-крату".

Максим Петрович кинув запитливий погляд: мовляв, про що ти?

– Ну, цьому, електронному ясновидцю. Тобi Дiна не казала?

– Нi. А що сталося?

– Вона ж, пiсля того, як ото в тебе була розмова, склала програму на тисячу рокiв, ну, модель слави. Письменники, ученi, художники, композитори, - хто протримається до третього тисячолiття...
– Грицько засовався у крiслi, одвiв очi набiк, прицмокнув.
– Розумiєш, "Сократ" вивiв соцiально-художню значущiсть... В такому розрiзi. На жаль, ти не пройшов далi нашого сторiччя.

Максим Петрович болiсно усмiхнувся:

– I то добре. А взагалi, Грицьку, це менi цiлком байдуже. Не про славу треба думати, працюючи в мистецтвi, а про свiй народ.

– Та це я згадав мiж iншим, ти не зважай... Мене турбують справи сьогоденнi. Розумiєш...
– Хотiв сказати, що Дiна розлучилася з ним, i вiн забрався з квартири,

але чомусь прикусив язика.
– Хотiв розжитися в тебе на якусь сотню... В такому розрiзi.

– Подай, будь ласка, пiджак.

Грицько жваво, як для його комплекцiї, пiдхопився i згрiб пiджака, що висiв на стiльцi бiля столу.

Максим Петрович дiстав з бокової кишенi блокнота i вийняв з нього чотири купюри по двадцять п'ять карбованцiв. Метке Севертекове око помiтило, що там ще лишилося багато, i чоловiк аж зiтхнув, - ех, мало попросив...

– Дякую, старигане, виручив. Розумiєш, витратився на меблю та ще дещо... в такому розрiзi.

– Дрiбницi, - пересилюючи бiль, сказав Максим Петрович.

Грицько помiтив болiсну гримасу, простяг руку до телефону:

– Може, викликати "швидку"?

– Поки що не треба. Ти тiльки причини дверi, не заклацуй.

– Когось чекаєш?

– На всяк випадок. А якщо смерть прийде, то їй замки нiпочiм.

– Ти того, не жартуй в такому розрiзi. Ну, будь.

Максим Петрович полежав ще з годину. Бiль затих. Тодi поволеньки пiдвiвся, пройшов до книжкової шафи, узяв симфонiю Тичини "Сковорода" i сiв за письмовий стiл. Розгорнув навмання, i першi ж рядки, що потрапили на очi, сяйнули, як магiчний кристал:

Поле, поле!

Яке воно кругле!

Яке воно просте i довершене

поле!

...I понад гречкою бринiння бджiл,

а ще отари понад лiсом,

i Києва далекого торжественнiсть нагорна,

усе, усе в природi каже:

пiзнай себе самого, пiзнай.

Максим Петрович пiдпер руками голову i заплющив очi. "От якби хмариною понад тими полями",- з'явилась i розтанула думка. Хоч очi були заплющенi, сяйво не зникало, i останнi слова чiтко закарбувалися на сiткiвцi, зазвучали хоралом:

пiзнай себе самого, пiзнай...

Почувався легко, нiби в невагомостi, та раптом виник рiзкий шум, у вухах i скронях стало повно шуму, наче поруч рушила електричка.

Може, через той шум вiн i не почув, як зайшла Дiана. Збентежена жiнка, зупинившись на порозi кабiнету, похапцем вийняла iз сумки якiсь папери. Один аркуш висковзнув у неї з рук, пiймала, наче бiлого птаха, пiднесла вгору.

– Це ось, Максимку, тобi вiд "Сократа". Перша тисяча рокiв - твоя! Чуєш, твоя! Нетлiнне сяйво золоте, як сказав поет. А Севертека iз заздрощiв...

Мовчанка i непорушнiсть господаря здивували. Чи задрiмав?

Легенько торкнулась плеча i скрикнула. Максим Лук був мертвий. Книги, якi вiн створив, житимуть тисячолiття, а вiн сам...

Як не намагалася Дiана стриматись, спазми здушили горло, i вона дала волю сльозам.