Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
По-перше, ми маємо... район поширення Мері.
По-друге, ми можемо стверджувати, що сліди мови Мері, дуже близької до мови Мордви і Черемисів, збереглися в говорі теперішнього населення губерній Ярославської, Костромської і Володимирської, у місцевих назвах... урочищ і поселень (від себе додамо — рік і озер. — В. Б.) і в так званих "таємних мовах" цих губерній.
По-третє, ми маємо... можливість уловити релігію Мері.. Бо ж навряд чи могли бути в Мері ідоли, яких немає ні в Мордви, ні в Черемисів. У Мері
По-четверте, побут Мері, не будучи особливо відмінним від стану взагалі дикого племені, — може бути охарактеризований так: живучи в лісистій, дикій місцевості, Меря займалася полюванням і, можливо, розпадалася на кілька родів, які мали своїх племінних князьків... Помалу... Меря... зникає, або, краще сказати, перетворюється... на особливий тип— Великоросійський!' [9, с. 43—44].
Це самовизначення племені, його побут, звичаї, тисячі самоназв місцевості є однією з головних відмінностей Мері та її землі від слов’ян і їхньої батьківщини. Корінна відмінність. Тут плутанини бути не може.
Ми не будемо описувати становище слов’ян у IX—XII століттях — це відомо й школярам.
2. Язичницькі вірування мері й мордви
Знаменитий князь Курбський, один із керівників завоювання Казані 1552 року, засвідчив: "У землі Мещерській була мова Мордовська!'".
Самі російські історики переконують нас у тому, що всі давні фінські племена, котрі жили в так званій ростовсько-суздальській землі (і не тільки в ній], мали родинні, тотожні самоназви й говорили однією мовою. Але головне — всі ці фінські племена в IX—XIII століттях поєднували єдині язичницькі вірування. Хоча зрозуміло: у кожній місцевості, у кожного племені згодом з’явилися як свої особливості, так і свої звичаї і обряди. Однак принцип язичницької віри був єдиний. Усі фінські племена поклонялися рікам, озерам, скелям, але особливо — деяким окремим каменям: "...з кожним чим-небудь примітним каменем пов’язана була в них особлива легенда.
Така віра древніх Фінів надовго залишила по собі сліди в землях, населених Мерянами" [4, с. 71].
Ми вже говорили про те, як у великому Московському улусі Золотої Орди, а пізніше — у Московській державі впродовж XIV—XVII століть місцеве населення, — яке, до речі, вже прийняло християнство, — масово поклонялося поодиноким каменям. Не будемо подавати нові приклади подібного поклоніння.
Сподіваюся, кожна розсудлива людина розуміє: сторонні в мерянській землі слов’яни, будь вони язичниками чи християнами, ніколи не стали б молитися язичницьким фінським богам, а тим паче — каменям.
До речі, в історичних джерелах збереглися відомості про язичницькі вірування мерян. У літописі Нестора є повідомлення, як 1071 року в мерянську землю прибув з невеликою дружиною Ян Вишатич збирати данину для Новгородського князя Святослава. Зверніть увагу: ніякого князя у фінському мерянському середовищі в 1071 році не було. У них примусово збирали данину. І як бачите — навіть не в Київ. Ми, виходячи з літописів, повинні пам’ятати: подібну данину у свій час у них збирали готи, хазари і варяги. Приходили та грабували. Ото й уся данина!
"Залешанська земля" не входила до складу Великого Київського князівства, і князя династії Рюриковичів у ній не було. Нагадаю: навіть так звані "літописні зводи" ані єдиним словом не згадують про "Залешанську
"З 913 до 988 року в літописах нічого не згадується про землю Ростовську. Ігор, зайнятий винятково справами півдня... Ольга була в Новгородських володіннях, "встанови погости і дані" по Мсті та "дані й оброки" по Лузі, — а Святослав "на лізе Вятичі"... У Ростові ж із них ніхто не був. Унаслідок цього можна припустити, що Ростовська область (звичайна хитрість російського історика: коли не вигідно, тоді не народ, а — лише місцевість. — В. Б.) у той час була незалежною...." [9, с. 68].
Стільки облуди в російській історії! Неможливо "осягти неосяжне"!
Меряни в IX—XI століттях не мали жодного зв’язку з Великим Київським князівством. Навіть данину йому не платили. А пізніше, — хто посилав дружину — той і грабував. Були серед них князі династії Рюриковичів, були й Булгарські князі.
Однак повернімося до подібності давніх мерянських і сучасних (XIX століття) мордовських вірувань. Ось що писав професор Д. А. Корсаков:
"Ян Вишатич, який збирав данину... довідався, що волхви (мерянські священики. — В. Б.) б’ють жінок по всьому Поволжю, розриваючи в них спину, і кажуть, що вони ховають у себе за плечима... жито й рибу, внаслідок чого нібито і стався голод у Ростовсько-Суздальській землі... Коли Ян із дружиною з’явився... волхви "ставши ополчившися противу". З юрби вийшли до Яна "десять мужів" і сказали йому, щоб він не ходив до них на вірну смерть. Ян велів убити їх і пішов з 12-ма своїми отроками на інших (близько 300, за літописом. — В. Б.)... Відбулася сутичка між дружиною Яна та волхвами. В Яна був убитий священик. Волхви втекли до лісу... Ян є тут представником християнських вірувань, які вже зміцніли на півдні Русі (у Київському князівстві. — В. Б.), а в супротивних йому волхвів, покрізь православно-християнське забарвлення літописної оповіді, можна помітити риси, доволі близькі до мордовських релігійних вірувань (нижче я подам виписку, про що йде мова. — В. Б.)... У самім ученні волхвів є велика подібність до однієї мордовської легенди про створення людини: "Бог мився в мивниці", говорили волхви Яну, "і вспотівся, отерся віхтем, і верже з неба на землю; і распреся сотона з Богом, кому з нього сотворити людину? І створив диявол людину, а Бог душу в неї вложив, ... аще вмре людина, в землю іде тіло, а душа — до Бога"... У деяких Мордовських поколіннях... досі оповідається легенда про створення душі людини Чам-Пасом (Богом), а тіла Шайтаном" [9, с. 89—90].
А щоб читачі зрозуміли, чому волхви шукали хліб за плечима мерянок (тільки в жінок), подамо виписку з мордовського релігійного обряду XIX століття:
"Ми зупинимося лише на одному обряді богослужіння Велен-молян, а саме на зборі необхідних для жертвоприносин припасів... Характеристичні особливості цього обряду полягають найперше в способі приготування до моляну борошна, меду, масла, яєць і грошей замужніми жінками, у тім способі, яким вони передають приготовлене збирачам жертовних припасів"... "Чоловіки не лише не беруть у приготуваннях жодної участі, але не можуть їх навіть бачити, для чого з самого ранку того дня, коли в село повинні приїхати збирачі (а це відомо заздалегідь), ідуть на роботу в поле, в клуні або ж ховаються у хлівах... Навіть хлопчики ховаються з батьками"... "Напередодні того дня, коли повинні приїхати в село збирачі, жінки роблять приготування. Вони шиють три, чотири й більше мішечки і до них пришивають по дві довгі тасьми або мотузочки. В один мішечок господиня насипає... борошна.., в іншій кладе бурачок (бочечку. — В. Б.) з медом, у третій — гроші, у четвертий — бурачок з олією, у п’ятий — бурачок з яйцями тощо... коли, бігаючи по вулиці, дівчатка скажуть матерям, що париндяїт і янбед прибули, ті з різними міфічними прийомами й молитвами входять до хати".