Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
Однак після цього Константинопольський Патріарх навідріз відмовився висвячувати нового московського митрополита. Назавжди!
Простежимо події того періоду й мотиви поведінки обох сторін: хана і патріарха. Отже, мотиви хана: природно, хан Орди не міг погодитися з ситуацією, коли без його згоди могли призначатися головні ідеологи держави. При цьому не варто забувати, що своє право хани Орди здобули в результаті військового походу 1269—1271 років на Константинополь. У хана Орди в ті роки не було ні найменшої причини ставити під сумнів своє право. Московський улус, як і всі улуси держави, був під твердим контролем ханської влади. Цьому є пудовий, витончений доказ. У 1431 році, при
Оце й уся розповідь про московську незалежність від Орди в середині XV століття!
З іншого боку. Константинопольський Патріарх, і Візантія загалом, шукали підтримки в християнських державах Європи від страшної загрози — турецьких Ос- манів. Не варто забувати, що Візантія припинила своє існування після падіння в 1453 році Константинополя під ударами турків. Це стало початком тріумфу турецьких Османів над християнським світом Європи.
Таке історичне тло, на якому розгорталися події навколо московського митрополита Ісидора.
Саме з веління хана Орди в 1448 році московська православна церква, порушивши існуючі в ті часи церковні канони й статути, обрала собі незалежного від Константинопольської патріархії митрополита Іону. Так учинила церква, котра сьогодні ‘ страшно турбується" неканоніч- ністю дій Української Православної Церкви Київського Патріархату. Чи не смішно?
Із 1448 року саме московська православна церква стала неканонічною. Самопроголошеною! Відтоді вона почала розвиватися у відриві від християнського світу. У самоізоляції. Через що одразу ж перетворилася на жорстокий і слухняний придаток спочатку ханської, а пізніше — князівської влади. Хоча вона й раніше була слухняним знаряддям золотоординських ханів. Однак митрополити, що прибували з Константинополя (греки, болгари, київські русичі), хоч якось привносили свіжий струмінь у московитське середовище. Після 1448 року це віконце виявилося закритим для Московії. Настала довга, 250-літня ера московської самоізоляції й падіння у страшну прірву відсталості.
Це падіння збільшилося в результаті загибелі Великої Орди, що сталося 1502 року. Саме в тому знаменитому році великий Кримський хан Менглі-Гірей надіслав Московському князеві Івану III лист, де писав: "Улуси лиходія нашого в руці моїй, а ти, брате люб’язний, чуючи настільки добрі звістки, радій і тішся!" [27, т, VI, с. 381].
І ми вдруге (перший раз — у нашій першій книзі) замкнули історичне коло походження і становлення Московії.
Завдяки ханським привілеям московські митрополити зібрали в руках православної церкви величезні людські й матеріальні ресурси фіно-татарського етносу. Що й допомогло московському князеві прибрати до рук своїх сусідів.
Саме два уламки колись найбільшої імперії Чингісидів — Кримська Орда і Московія — піднялися до кінця XV— початку XVI століття. Відтоді Московія отримала право самостійно визначатися зі своїм князем. Першим став Василій III. І, як писав професор В. О. Ключевський, саме з цього періоду до кінця XVII століття відбулося формування московитів (великоросів) як нації. У повній самоізоляції, на базі винятково фінського населення давньої країни Моксель.
Період же "монастирського ходу" тривав аж до XVIII століття. Бо ж разом із ногою московського загарбника
ПІСЛЯМОВА,
або
СВІДЧЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ДЕ РУБРУКА,
РАПІИД-АД-ДІНА, ДЖУВЕЙНІ ТА ІНШИХ
1
На закінчення другої книги спробуємо підійти до теми фальшування російської історії з дещо іншого боку. Пояснимо читачам, чому книга має таку незвичну назву — Країна Моксель.
Ця назва московитів і їхньої землі в давні часи була історично узаконена і зайвий раз свідчила про існування в X—XVI сторіччях абсолютно різних етносів на сучасних землях Русі-України і Моксель-Московії.
Із XIII сторіччя до нас дійшла чудова книга "Подорож у Східні країни" Вільгельма де Рубрука року Благості 1253". У 1253—1255 роках велику імперію Чингісидів відвідав посол короля Франції Людовика IX — Вільгельм де Рубрук. Він доставив ханові Сартаку, старшому синові Батия, лист короля Франції. На той час у Європу проникла чутка, що старший син хана Батия — Сартак — сповідує християнську релігію. Почувши цю звістку, європейські монархи спробували встановити контакт із майбутнім правителем Золотої Орди. Одночасно попробували одержати дозвіл на поширення католицької віри серед населення.
Мусульманська релігія в ті роки (1253 рік) ще не зуміла закріпитися в імперії. Відтак Рубрука у вищих ешелонах влади зустрічали доволі прихильно.
Однак із 1250 року в імперії вже був християнський митрополит Кирило, висвячений у сан із дозволу хана Батия, тому Рубрук не отримав права на проповідь католицької віри. До речі, Рубрук не приховував цього факту в своїй книзі. Водночас він виразно засвідчив, що в 1253 році лише брат хана Батия — Берке — сповідував іслам. А вся імперія і влада стояли перед вибором релігії.
Вільгельм де Рубрук був винятково розумною й спостережливою людиною. Ті достовірні й незаперечні факти, які він доніс до нас. є безцінним історичним скарбом.
Недарма Катерина II, видаючи в 1795 році книгу Плано Карпіні "Історія Монгалів". навідріз відмовилася видати книгу Рубрука. Хоча книга Рубрука в ті роки була відома і досить популярна в Європі, Ї! навіть цитує М. М. Карамзін у своїй "Історії", свідомо перебріхують.
Знала імператриця, що робила. І нащадкам своїм заборонила видавати книгу Рубрука.
Лише 1911 року в Російській імперії видавець А. С. Суворін уперше опублікував книгу Вільгельма де Рубрука "Подорож у Східні країни". Ясна річ. У 1911 році перебрехати книгу Рубрука, як це зробила Катерина II з книгою Плано Карпіні, вже було неможливо. Тому до нас дійшли великі, незаперечні свідчення. Скористаємося ними.
Ось виписка з книги посла короля Франції, яка стосується далекого українського буття: "На півночі цієї області (Криму. — В. Б.) є багато великих озер, на берегах яких е соляні джерела; як тільки вода їхня потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда, як лід: із цих солончаків Батий і Сартак мають великі доходи, тому що з усієї Русі їздять туди по сіль, і з кожного навантаженого воза дають два шматки тканини, які коштують пів-іперпера" [10. с. 68—69].