Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
Написано — мов сфотографовано! Маємо незаперечне свідчення господарських зв'язків русичів-украінців XIII сто ліття з Кримом. Про що цс може говорити?
По-перше: про відновлені до 1253 року господарські й торговельні зв'язки у землях колишньої Київської держави. Вочевидь, втрати від військ хана Батия були не настільки великі, як нам намагалася нав'язати московська історіографія. Тому що їздили в Крим по сіль "з усієї Русі". Тобто в 1253 році "вся Русь" жила, працювала і вільно їздила в Крим.
По-друге: налагодження за короткий час, після військового розгрому, торговельних зв’язків із Кримом свідчить про існування їх і до приходу в Київ військ Батия. Тобто господарські
Навіщо я розвиваю свідчення Вільгельма де Рубрука?
Тому, що російська імперія дотепер втовкмачує світовому співтовариству, нібито саме російські мужики (з Тамбова і Рязані), починаючи з XVIII століття, почали обживати й облаштовувати землі так званої "Новоросії". Хоча в XII—XIII століттях українські чумаки вже вільно себе почували в степах Причорномор’я і Приазов’я. Вони не лише їздили поспіль, а одночасно будували там житло, розводили худобу, обробляли землю, вирощуючи просо.
Рухаючись по землі Русі лише в одному напрямку, Вільгельм де Рубрук зустрічав на своєму шляху багато селищ русичів, котрі здійснювали перевіз через ріки за наказом хана Батия. Про це він написав у книзі. Ось така правда відносно "тамбовської Новоросії".
Однак нехай ні в кого не виникає спокуса поширити слово "Русь" на московитів XIII століття. Великий мандрівник дав чітке позначення землі Русі та її кордонів. Послухайте: "На північ від цієї області (Перекопу — В. Б.) лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду (Дону. — В. Б.)" [10, с. 85].
І далі не менш чітко: "...досягай великої ріки Танаїду... Ця ріка слугує східним кордоном Русі" [10, с. 87].
Хоч як би вивертали московити свої вигадки, але за Доном в 1253 році не існувало іншої "Русі". Тим паче її не могло бути в межиріччі Оки і Волги, у знаменитому "Мерському стані". Там проживав зовсім інший народ, який до приходу хана Батия мав свого "государя" і, природно, свою "державу". І Вільгельм де Рубрук ще розповість нам про це.
Хочу порадити українським історикам більш виважено підходити до московської брехні "про появу українського чумацтва в XVI столітті". Не вірте відвертій облуді! Адже корінь чумацтва, праці та волі варто шукати в XI—XII століттях нашої історії. Уже в ті далекі роки русичі-українці обживали і облаштовували степи Причорномор'я.
Отже, Рубрук почав свій шлях 7 травня 1253 року із Константинополя й прибув у Солдайю, сучасний Судак, 21 травня. Відтак із Солдайї — до кримського Перекопу, а далі — до ставки хана Сартака — він із людьми, котрі супроводжували його, рухався на возах і був у дорозі з 1 червня до 31 липня. Швидкість руху на возах у ті часи не перевищувала 30—35 кілометрів на день. Воли мали потребу в їжі й відпочинку. Тоді як пересування на конях дозволяло подолати на добу близько 100 кілометрів.
Послухаймо мандрівника. Позаяк далі, від ставки Сартака до Каракорума, він рухався на конях.
"...Майже кожен день, наскільки я міг обчислити, долали таку відстань, як від Парижа до Орлеана" [10, с. 102].
Відкривши карту Франції, неважко визначити, що відстань
Необхідно дуже старанно використовувати свідчення, не допускаючи ні найменшого проникнення "доважку брехні" й відволікаючих маневрів московських істориків. Будемо користуватися словами мандрівника, без жодних попутних московських "уточнень і пояснень". Тому що там завжди є "доважок брехні". Так, додаючи до книги "Карту шляху Іоанна де Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука", видавці самовільно змістили місце ставки хана Сартака в межиріччі Волги і Дону, куди прибув Рубрук 31 липня 1253 року, майже на 200 кілометрів на південний схід. І, як побачимо надалі, це було зроблено свідомо. Бо місце стоянки ставки Сартака визначене абсолютно точно.
Послухаємо посла короля Франції: "Таким чином, значить, ми вирушили до Батия (від Сартака. — В. Б.) прямо на схід і на третій день дісталися до Етилії (Волги. — В. Б.)’" [Ю, с. 92].
Так визначено відстань від ставки Сартака до Волги за маршрутом “прямо на схід" — 300 кілометрів. Дуже просто. А ось уточнення посла короля Франції щодо місця переправи через Волгу під час поїздки до хана Батия:
"Отже, у тому місці, де ми зупинилися на березі Етилії (Волги. — В. Б.), є нове селище, яке Татари облаштували упереміш із Русичів і Сарацинів (мусульман. — В. Б.), що перевозять послів, котрі їдуть до двору Батия або ж повертаються звідти, бо ж Батий перебуває на іншому березі, в східному напрямку, і він не проходить через це місце, де ми зупинилися, коли піднімається влітку (на північ. — В. В.)... і від цього місця до міст Великої Булгарії (устя ріки Ками. — В. Б.) на півночі вважається п’ять днів шляху (на конях. — В. Б.)" [10, с. 96].
Відмірявши п’ятсот кілометрів від устя ріки Ками на південь, потрапимо на саратовський закрут ріки Волги (Етилії), Саме там у 1253 році було селище, куди прибув Рубрук: на волзькому закруті, на північ від сучасного міста Саратова.
До речі, на це місце вказують європейські і арабські карти, що дійшли до нас, та інші свідчення. Є і додатковий, побічний доказ у словах Вільгельма де Рубрука. Уважні читачі мали би звернути увагу на закрут ріки Волги. Кочуючи з величенними табунами худоби, Батий не міг заходити у "мішок" закруту. Тому й кочував подалі від Волги та волзького селища. Фронт пересування батиєвих табунів із випасом становив більше 100 кілометрів.
То було величне видовище. Авторові цих рядків доводилося бачити з гелікоптера подібну картину перегону худоби з Монголії в Казахстан. І хоча кількість худоби була незрівнянна з табунами хана Багия, але враження від руху величенної живої маси залишилося на все життя.
Рубрук за час своєї подорожі дізнався правду не лише про русичів-українців, а й також про московитів того часу. Позаяк перебував в імперії Чингісидів більше двох років, мав багато зустрічей із ханами імперії, у тому числі з Верховним ханом Менгу, ханом Золотої Орди Батиєм і десятками інших. Він зустрічався в Орді з царями, візирами, послами, священиками різних релігій, з майстровими людьми багатьох країн і народів; вів з ними великі диспути й багатогодинні розмови. Поза всяким сумнівом, зустрічався як із русичами з Русі, так і з фінами (мерянами) ростовсько-суздальської землі. Ось що він засвідчив про московитів XIII століття: