Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Зовсім висадити браму не пощастило, бо це діло було ще нове. Передні солдати пролізли в дірку, вирвану фугасом, і розширили її сокирами, але від грюкоту попрокидались городяни й прикликали залогу. Все місто схопилось за зброю, вдарили на сполох, і на голови тим, хто проліз крізь браму, посипалась цегла, каміння, смолоскипи, поліняччя. Задзвеніла, забряжчала, затріщала, ламаючись, зброя. Люди гукали: «Бий! Бий їх!» — але здушеними, захеканими голосами. У тісноті супротивники зітнулися на смерть. Чверть години тривав той бій врукопаш, і нападникам уже загрожувала поразка, та наспів Тюренн, привів п'ятдесят дворян і три сотні стрільців, і з їхньою допомогою король Наваррський пробився в саме місто.

Але там застрягли. Оборонці засіли у великому міцному будинку й не підпускали нападників близько. А тим часом розвиднилось, і нападникам теж довелось укріплюватися в будинках. Грабувати городян король

Наваррський своєму війську заборонив, погрозивши, що за це розстрілюватимуть, — і справді, кількох розстріляли. Минув день, минула ще одна ніч; солдати були голодні, спати мусили стоячи, а поряд на підвіконнях крамниць лежала напоготові зброя й обладунки. Знову настав ранок, і почалась нова тяжка робота: проламуватися крізь садиби, щоб підійти кроків на десять до самої городянської твердині. Більше за той день вони не встигли — споночіло знову. Третій день виявився найстрашнішим — до захисників міста йшло підкріплення, і його треба було перехопити за містом і знищити. Ще день, щоб підготувати штурм твердині,— а коли вона під ляскіт пострілів, у хмарах порохового диму нарешті впала, в місті ще довелося брати одну по одній чотирнадцять барикад.

Отак узяли приступом Каор — то було надзвичайно важке діло. Його без ніякого глузду, без ніякої користі ще утруднили вперті городяни, що відбивалися з самої тільки затятості: їм не хотілося, щоб король Наваррський став сильніший. Та якраз через це його перемога дала йому більше слави, ніж була варта насправді. Там він переміг не лише захисників міста, а й маршала Бірона та решту своїх ворогів — дарма що ті не забарилися з відплатою. Коли Анрі напав на самого маршала, у нього не вистачило сили, і він мусив утікати до Нерака. Під свист куль прослизнув він крізь військо, що хотіло його схопити, і прямо верхи злетів широкими парадними сходами до свого замку.

Ноги в Анрі були збиті до крові. У Нераку Марго, полежавши з ним у ліжку яких чверть години, мусила перемінити простирала: в такому стані було його тіло. Але дух не відчував ніяких прикрощів, він був легкий і швидкий, як завжди. Тому Анрі повів своє військо — чи нехай там розбійницьку ватагу, як його називають, — із власних володінь на північ, де протестанти вітали його в новій славі й тільки дожидали, щоб повстати. Про це дізнався паризький двір — і Бірона поквапно відкликали.

Задумане начебто вийшло. Відразу д'Алансон — тепер він звався д'Анжу — почав набиватися в приятелі удачливому зятеві: примчав до нього на південь, уклав з ним мир і дружню спілку. Непримиренним лишився Конде, кузен, колись щирий друг. Та звісно, коли ти все життя лишаєшся на другому місці, хоч ніколи не ухилявся від обов'язку, боровся не гірше від суперника й навіть весь час був вірний своїй партії, тоді як суперникова релігійна ревність викликає небезпідставні сумніви, — таке важко стерпіти. Це справді велике вміння — не відчувати, навіть не знати заздрості; для цього треба дуже багато розуміти, а особливо глибоко треба збагнути вчення про божу благодать, що сходить на обранців. І пишатися своєю долею, як уміли в античні часи, — це теж допомагає. Від Морнея можна чекати і того, й того: він наділений чеснотою, а через те йому відкрито й шлях до пізнання.

У бідолахи Конде є добра воля, його перші пориви щирі, але він не вміє бути таким до кінця. Ненависть його до Анрі, власне, зародилася дуже давно, після однієї битви, що відбулася під Жарнаком; тоді віддано в жертву його батька, і саме завдяки цьому молодий Наваppa став першим серед принців крові. Побувши разом з Анрі в луврському полоні, Конде витерпів там те саме, тільки страждав не так гостро. Потім утік; а загалом не виявляє великого розуміння того, що любить народ, що можна, чого не можна, що слід робити. Зв'язується з чужоземними князями, а тим часом його кузен Наварра зумів укріпитись і поширити свій вплив на рідній землі — хоча, правда, з допомогою багатьох папістів.

І кузен тим упертіш наполягав на вірності духові їхнього вчення; другом йому був той, хто тримався цього духу — чи вдавав, ніби тримається. Йоганна-Казимира Баварського він ставив вище від Анрі Наварри, бо владар німецького карликового князівства ненавидів розпусту. Вільні звичаї наваррського двору були йому такі огидні, що він на саму згадку про той двір починав плюватися, і принц Конде не спиняв його. Конде вплутався й у змову проти кузена. До Анрі послано листа з вимогою послати військо на поміч архієпископові Кельнському. Той перейшов у протестантство, і з'явилась дуже добра нагода завдати удару Австрійському домові. Безперечно, Австрійський дім був таки справді ворогом, але ворогом найбільшим, бій із яким треба відкладати наостанок. А вирушати до Німеччини тепер — означало покинути напризволяще вже здобуте, перервати шлях на вершину, а може,

й утратити королівство. Та, власне, цього вони й хотіли, коли ставили йому за обов'язок заради віри покинути свій край. Вони добре знали, що йому не можна цього зробити. Одначе так вони могли налаштувати проти нього протестантів, що не всі довіряли йому; а водночас чуткою, що він усе ж вирушає, навіювали тривогу французькому дворові й підказували похмуру ухвалу Філіппові Іспанському.

Дон Філіпп сидить і снує плани своєї всесвітньої імперії. Яке йому діло до купки норовливих єретиків— сміховинного Казимира, навіженого архієпископа й заздрісного кузена? Одначе Філіпп відчуває, що недалеко за Піренеями виростає ворог його і його всесвітньої імперії. Ще той ворог маленький, зовсім маленький. Ще він насилу-насилу поборює дріб'язкові перешкоди — але вимірювати слід не клаптики землі, які він відвойовує, а славу й ім'я, які він здобуває. Не можна байдуже дивитись і чекати, поки богиня Фама [136] піднесе до уст сурму й розгорне крила. В майбутньому у Франції повинен панувати лиш один володар: Філіпп. Дім Валуа вимре, а Ліга хвальковитого Гіза ще раніше розшматує королівство на частини за золоті пістолі, що спускаються з гір на спинах мулів. Наварра заважає, Наварру треба усунути. Ось яка ухвала склалась у голові в Філіппа — та й у заздрісного кузена не може бути інакшої.

136

Фама — давньоримська богиня поголосу, слави.

Анрі знає. У нього позаду Лувр, там він довідався, що таке пекло. А від Монтеня він почув, що добрість — найвластивіша народові риса. Морней показує йому, яку силу має чеснота. Сам він уміє лишатися життєрадісним і поміркованим навіть над безоднями власної натури. Але він знає: деяким людям це не до вподоби, і якраз таких людей йому судилося зустрічати всюди й до самого кінця. Це не протестанти й не католики, не іспанці й не французи. Це особлива порода людей: її тягне до похмурого насильства, до чавунного гніту, а буйною вона буває тільки в жорстокостях та нечистому екстазі. Такі люди будуть довіку його супротивниками, а він завжди лишиться провісником розуму й людського щастя. Тепер він намагається навести розумний лад у одній провінції, згодом робитиме те саме в королівстві, а врешті в цілій частині світу: збиваючи мирний союз державців і країн, щоб повалити дім Габсбургів. І тоді дочекається своєї години порода людей, що ненавидять життя, — після тридцятирічних невдач настане й для неї хвилина влучного удару кинджалом. Може, сім, а може, й сімдесят ударів та пострілів схибило за ці десятиріччя, Анрі уникнув їх усіх, як оцього першого.

Тоді король Наваррський дожидав підкріплень. Офіцерові, що привів їх, він звелів розмістити солдатів на постій у містечку, що називалось Гонто. Всі чули, як він сказав, що завтра сам туди приїде. Але він уже знав, що в загоні є людина, якій доручено його вбити; саме тому він і сказав про свій намір так голосно й начебто безтурботно. Щойно зійшло сонце, король Наваррський вирушив до Гонто з трьома своїми дворянами: д'Арамбюром, Фронтенаком і д'Обіньє. Напівдорозі їм спіткався верхівець, і вони впізнали в ньому одного дворянина з-під міста Бордо. Троє супутників короля затисли коня того дворянина між своїми кіньми, а королю Наваррському лоскотав серце страх — гостріший, ніж у відкритому бою, де ляк перемагаєш рішучістю. Король уже радніший був кинутись навтікача, проте бадьорісінько спитав зустрінутого дворянина, чи добрий у нього кінь, а почувши у відповідь «так», — під'їхав ближче, почав обмацувати коня й захотів його купити. Гаваре — так звали дворянина — поблід, він не знав, що й думати, але хіть-нехіть сплигнув з коня. Король сів у сідло й зразу сягнув рукою до пістолів. Курок у одного був зведений.

— Гаваре, — сказав король, — я знаю, що ти хочеш мене вбити. А тепер я можу вбити тебе, якщо захочу. — І вистрелив угору.

— Величносте, — відповів підісланий убивця. — Ваша великодушність відома всім, і ви не відберете в мене коня, вартого шістсот ліврів.

Короля Наваррського про це вже повідомили, як і про те, що кінь мав бути платою за його вбивство. Тому він завернув коня і чвалом погнав його до Гонто, а там віддав своєму офіцерові, наказавши якось без галасу спекатися того негідника. Гаваре згодом повернувся в лоно католицької церкви. Тоді, коли за доброго коня хотів убити короля Наваррського, він належав до протестантської,— а насправді не був ні сим ні тим. Він просто був із певної породи людей: ті люди ненавидять Анрі, й квит. Анрі вже відчуває ту ненависть, і кара дедалі більше здаватиметься йому марною. Бо вбивці з'являтимуться все нові й нові.