Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Це був тільки перший.
Фама
Другий не забарився, і то був іспанець; сушити голову, звідки він прибув, не довелося. Він був зизоокий, мав широченні ніздрі й напухле чоло — одно слово, аж ніяк не красень. Цей Лоро, як він себе назвав, пропонував здати королю Наваррському одну іспанську прикордонну фортецю — під таким приводом він хотів дістатися ближче до короля, та нічого в нього не вийшло. Ті самі дворяни, що оборонили короля Наваррського від Гаваре, привели іспанця у відкриту галерею, що оперізує Неракський замок, а там поставили його під стіну й самі утворили живий бар'єр, через який Лоро мусив говорити з королем. Нічого путнього сказати він не зміг, тільки якісь облудні вигадки, і другого дня так само, а тому його розстріляли. Нелегко впоратися з тим, кого підносить угору сама доля, а вона
Він поки що обмежував себе, лишався на власній землі, але її всю перекопав копитами свого коня, поки кожна грудка стала належати йому й давати йому плід. Міста були здобуті й скорені одне по одному, людей він теж неухильно завойовував — не силою, бо штурмом слід брати тільки мури, а нe людей. Вони приступніші для виявів приязні — надто тоді, коли вже чекали, що їх повісять. Тоді до них доходить заклик бути розважними й людяними— а це ж і є мета істинної віри. Спочатку вони воліли вішатись самі, та врешті більшість зрозуміла, в чому їхнє справжнє добро, — хай навіть ненадовго, на якихось кілька поколінь, але зрозуміла.
Новий намісник губернатора Гієнні не був йому ворогом, він уже не міг собі такого дозволити. А Дамвіль, губернатор сусідньої провінції Лангедоку, був друг Анрі. Непохитно стояла над океаном, посередині довгого узбережжя, фортеця Ла-Рошель. Від неї навскоси на південь тяглась межова лінія: південніше від тієї лінії більшість населення була за короля Наваррського. Ці люди, правда, покладали на нього дуже різні надії, але їх була велика сила.
Найпростіші з-поміж них називали його просто noust Henric, та й годі, але вкладали в ці слова дуже багато: його щоденні зусилля й турботи в них перед очима протягом кількох років, і те, на що він витрачав гроші, й те, за що він підносив зброю, і саму його постать — вершника в камзолі з рубчастого оксамиту, і щоки, засмаглі, як у них, і погляд, лагідний, але твердий, і коротеньку борідку. Коли він проїздив повз них, вони почували, що їм живеться безпечніше: мир у країні, завжди такий хисткий, тепер укріпився по-справжньому. Інші — вчені чи бодай більш тямущі — часто розмовляли між собою про те, яка в короля Наваррського вдача. І вже тоді починали казати, що розум у нього швидкий, що поводиться він просто знаменито і прямує до своєї мети з великою мужністю. З такого тіста ліпляться найбільші державці, запевняли вони один одного, — і кожен сам був щиро в цьому переконаний, хоча й не без сприяння канцелярії королівства Наваррського.
Нею керував Морней, і в посланнях, які він розсилав по країні, він твердив, що всі добрі французи тепер з надією дивляться на його короля. Насправді багато їх починали так дивитися на нього тільки під впливом тих послань — і не лише у Франції, а й за кордоном, бо Морней засилав своє писання й до Англії. З нього Єлизавета і її двір, звичайно, дізнались чимало сприятливого про Анрі Наваррського. Як послухати Морнея, від теперішнього короля Франції небагато можна було сподіватись, та й від його брата, що й досі домагався королевиної руки й якраз гостював у неї. Морней навіть сам туди їздив, він один зробив більше за всю свою партію й розладнав шлюб Двоносого з англійською королевою — лише тим, що правдиво схарактеризував вертуна. Дипломатія не повинна допускати до непорозумінь. Коли вона добра, то тримається правди.
Ще одна думка розходилась по країні: спочатку в тій околиці, де вона зародилася, потім далі й далі. Її нібито висловив у розмові з іншим гуманістом новий мер міста Бордо: «Дедалі виразніше видно, що всі оці релігійні війни служать тільки тому, щоб розірвати Францію на частини».
Минулися вже ті часи, коли пан Мішель де Монтень говорив про це з Анрі Наваррським у якнайбільшій таємниці. Тепер він висловлював цю думку на весь голос і не тільки в книгозбірні свого невеличкого замку чи в ратуші міста Бордо, що обрало його своїм мером при якнайдіяльнішій підтримці губернатора. Він викладав її й письмово. З кімнатки у вежі його замку вийшла написана там книжка [137] , і всі гуманісти королівства, читаючи її, утверджувались у переконанні, що поміркованість потрібна, а сумніви корисні. І перше, й друге було їм властиве, проте виявилось би згубним, якби гуманісти навчились тільки думати, а не їздити верхи й рубати мечем. Але так воно не було. Навіть Монтень пробув трохи у війську, незважаючи на свої незграбні руки; навіть він скуштував воєнного ремесла, бо розумів, що не можна віддавати його цілком у руки безголових людей. Треба знати: хто думає, той повинен і діяти; а власне — тільки той. І навпаки, за межами розуму починаються неподобства й страхіття. Чинять їх невігласи, яких їхня невгамовна дурість штовхає до насильства. Насильство їх вабить, бо вони тільки до нього й здатні. Погляньте, в якому стані наше королівство! Воно дичавіє, воно робиться болотом із крові та брехні, і ніяке чесне, здорове покоління не зможе вирости на такому
137
…написана там книжка… — Йдеться про головний твір Монтеня — «Спроби», вперше опублікований 1580 р.
Пан Мішель де Монтень, знаючи собі ціну, посланцем передав королю Наваррському свою книжку, оправлену в шкіру, з витисненим на оправі власним гербом — щоправда, тільки на задній палітурці. На передній красувався герб Наварри, і в такому порядку був глибокий зміст, це означало: «Фама на мить зробила нас рівними, але я, ваша величносте, пропускаю вас уперед».
Той гордий дарунок промовляв і ще більше. Книжку надруковано в Бордо, звідки судна пливуть крізь бурі й штиль аж до далеких островів. А ця книжка, можливо, врешті-решт запливе навіть далі — крізь далину сторіч аж у безсмертя. І поперед неї, величносте, напевне летітиме ваше ім'я. Я щиро бажаю і одного, й другого, бо я ваш сподвижник і так самісінько, як ви, боротьбою й заслугами утверджую як окрема особа природжене право людини. Ваша величносте, мало хто так залежить від Фами, як ви і я. Той, хто хоче написати твір, що має жити довго, або сподівається догодити людським смакам ділами, не повинен зневажати слави.
Одне речення в книжці було підкреслене пером:
«Ті діла, що виходять за межі звичайного, можуть бути витлумачені вельми негарно, бо наш смак обурюється надміру високим, та й низькому ми теж опираємося завдяки нашому смакові».
Прощання з Марго
Для Марго настала найсмутніша пора, хоч вона, побачивши, як насувається лихо, робила все, що могла, аби тільки його відвернути. Дуже довго вона нічого не помічала: в Нераку вона звикла до щастя й не чекала вже ніяких змін. Спочатку, коли панна Ребур донесла їй, що у Анрі справді почався роман із Фосезою, вона не хотіла повірити. Адже Фосеза була «донечкою» і для Марго, й для Анрі — соромливе невеличке дівча, втілена відданість. А Ребур згоряла від заздрощів до кожної, на яку зверне увагу Анрі, бо вона, Ребур, зразу сама йому сподобалась, але потім захворіла й проґавила слушну нагоду.
Тепер вона, щоб помститися, викрала рахунки аптекаря Лалана й показала своїй королеві. В тих рахунках значилося: «Для короля, коли він був у кімнаті в королевиних дівчат, дві коробки марципанів. Після балу — по склянці цукрової води й по коробці марципанів для королевиних дівчат». Досі це стосувалося всіх фрейлін, але далі пішло тільки про Фосезу: «Для панни Фосези фунт солодощів — сорок су. Для неї ж таки — цукерки, трояндове варення, фруктові сиропи, марципани», — все для самої Фосези.
— Вона ж зіпсує собі шлунок, — мовила Марго стурбовано: нехай ця заздрісна Ребур не розказує всім, ніби королеву гризуть ревнощі. Та Ребур приберегла найгірше насамкінець. Останній рахунок був такий: «Подано для короля в кімнату панни Фосези один і три чверті фунта марципанів та чотири унції фруктового сиропу — два екю три ліври».
З цих точних аптекарських записів бідолашна Марго зрозуміла все. Але, добре володіючи своїм обличчям, вона не показала ляку перед заздрісною Ребур, а з провинницею Фосезою повелася ще ласкавіше і, як і раніш, попросила її зробити послугу королю:
— Фосезо, донечко, поклич до мене мого коханого владаря! Скажи йому, що я маю для нього новини про мого брата, короля Франції. Мабуть, і тобі цікаво? Моєму братові приснився поганий сон, і мати мені все описала. Йому снилося, ніби його роздирали хижі звірі, леви й тигри, і він прокинувся весь мокрий від поту. А тоді звелів повбивати всіх звірів у луврському звіринці. Іди розкажи про це нашому панові й скажи, що я довідалася ще багато всякої всячини.
Марго навмисне казала «нашому панові» — хай Фосеза думає, ніби вона ні про що не здогадується, ні за що не злоститься й нічого не має проти невинної ролі «донечки». Та Фосеза не повернулась від Анрі, а залишилась у нього, а що вона й дорученого йому не переказала, він того дня зовсім не приходив до Марго. В такий спосіб дівчина в усьому зізналась і відтоді почала уникати королеви, вробилась норовлива, зухвала, намагалась підбурювати короля проти неї. А Марго, думаючи про свої щасливі літа й не бажаючи, щоб вони минули, остерігалася зробити щось непоправне. Вона мала надію, що Фосеза раніше чи пізніше набридне її коханому владареві, як набридали йому всі інші. А тим часом силкувалась розважити й зацікавити його новими звістками з Лувру. Він і сам діставав деякі через свого Роні, що мав при паризькому дворі двох братів. Подружжя сходилося, щоб обмінюватись новинами й порівнювати їх; тепер це було найзначніше, що лишилось у обох спільного.